Американець Даглас О’браєн: Я закохався в Україну

Більше десяти років англійську в педколеджі Луцька викладає колишній учитель із Денвера

Американець Даглас О’браєн потрапив в Україну в 2002 році як волонтер Корпусу миру. Відтоді, як сам розповів, закохався у нашу культуру, людей, традиції. Й уже з 2006-го приїздить до Луцька за власним бажанням та по півроку живе тут і викладає англійську в педагогічному коледжі й університеті. До речі, безкоштовно. Про те, чим приваблює його такий стиль життя і чому, будучи вже давно на пенсії, воліє працювати задарма на чужині, він розповів «Відомостям».

До того як пішов на пенсію, Даглас О’браєн у Денвері (штат Колорадо) працював учителем початкової школи, має тридцять років стажу. Його пенсія, як зізнався, становить більше трьох тисяч доларів на місяць. Частину з цих коштів він переводить у гривні, за які тут у Луцьку може безбідно жити.

— Але ж навіщо вам працювати? — цікавимося. — Мабуть, ваші колеги у такому віці (Дагласу скоро виповнюється сімдесят. — Авт.) віддають перевагу відпочинку?

— Так, але я ж не можу грати в гольф кожного дня, мені було б нудно, — сміється. — Я насолоджуюся уроками, які проводжу, бувають, звичайно, якісь проблеми, бо це ж студенти, але мені тут подобається, вкладаю душу в заняття й отримую віддачу від того. Для мене зараз це не робота, а стиль життя. Від спілкування з молоддю я сам молодшаю.

Однак переїхати на постійне місце проживання до Луцька Даглас наміру не має, адже вдома у нього лишилися дві доньки, онук, за якими він сумує. Ще коли був волонтером Корпусу миру, дочки приїздили у гості до батька в Україну. Тут разом багато подорожували, побували у Києві, Львові, Одесі, а потім відвідали ще й Краків і Будапешт.

На запитання, що найбільше вразило в Україні, відповів, що закохався у Львів.

— Київ також сподобався, але Львів — це щось надзвичайне, — ділиться враженнями американець. — Хоча я побував багато де: і в Чернівцях, і в Тернополі, і в Одесі, і в Ялті, Севастополі. Мені надзвичайно цікава історія України, подобається культура, архітектура. Коли живу у вас, мені здається, що перебуваю в якійсь іншій реальності.

— За чим найбільше сумуватимете, коли доведеться назавжди покинути Україну? — запитуємо.

— Заспокоюю себе, що все одно повернуся сюди, — відповідає. — Студенти змушують мене жити.

Незважаючи на те, що в Україні Даглас проводить багато часу, розмовляти українською йому поки що дається важко. Саме через мовний бар’єр і виникали різні курйози. Якось на залізничному вокзалі хотів придбати квиток і касирці замість «дайте квиток» сказав «дайте квітку».

— Жінка запитала: навіщо вам квітка? — пригадує той момент Даглас. — Люди, які стояли за мною, обурилися: «Ви ж знаєте, що він хоче, нащо таке питаєте?». Відтоді я не дуже люблю купувати квитки на залізничному вокзалі.

А ще він розповів, як одного разу сплутав номер маршрутки — замість «п’ятнадцятки» сів у 150-у і заїхав аж до села Лище, однак водій йому пояснив, як повернутися назад. Загалом, каже, люди завжди допомагають.

Порівнюючи систему освіти в Україні та в Америці, зазначив, що наші студенти більш обізнані. Навів приклад із географією, зауваживши, що більшість із американців не знає, де розташована Україна та що таке області. Однак американські студенти, які закінчили коледжі й університети, мають ширші можливості отримати високооплачувану роботу, тоді як у нас зарплата від рівня освіти не залежить.

Щодо предмета, який викладає, — англійської мови, то запевнив, що українські студенти граматику знають краще, ніж ті ж американці чи англійці, але з мовленням проблема. Тому й виходить, що штудіюємо іноземну з дитсадка, а розмовляти не вміємо.

— Українським учням, студентам бракує живого спілкування, — намагається пояснити викладач. — Вони можуть читати, писати, але спонтанно висловлювати свої думки — ні, тому й виникає така проблема.

— Що зараз говорять у вас на батьківщині про Україну? — запитуємо.

— Рідні дуже стурбовані подіями, що відбуваються, — відповідає Даглас. — Думають, ніби я божевільний, що зараз сюди їду, але я почуваюся в безпеці. Коли відчую, що моєму життю є загроза, вернуся додому. Мене тут нічого не тримає. Донька дуже переживає. Я її заспокоюю, мовляв, усе відбувається в Києві. А вона мені заперечує, каже, що прочитала, що й у Луцьку неспокійно. Хоча в Америці всієї правди про Україну не знають.