Октавинський самітник Микола: «Мої сусіди — зайці, дикі кабани, косулі та навіть вовки-чужаки...»
Село Октавин Володимир-Волинського району після того, як його кілька років тому покинули останні жителі, не вмерло — у єдиній уцілілій хаті живе Микола Грома. Живе без електроенергії та інших благ цивілізації, тримає чимале господарство, одягає підрясник і ходить босоніж, любить самотність, знає багато молитов і мріє стати священиком.
— Їхати з Зимного недалеко — всього кілометрів зо сім. Спершу — до Горичева, а звідти вже полями. А схочете від Нововолинська, через Дігтів, то віддаль майже та сама. Я завше дома, — відповідав мобільний телефон…
Нерівна польова дорога, більш придатна для тракторів чи ще якоїсь потужної техніки, ніж до легковика, привела до хатини, яка здалеку біліла на горбку, колоритно вписуючись у пустельну місцину, порослу польовими травами і ліском-самосійкою.
31-річний Микола якраз палицею збивав рясні сливи для гостей. Так збіглося, що цього дня тут гостював нововолинець Володимир Ященко, який свого часу працював у нашому місті. Він якось познайомився з Миколою, мандруючи довколишніми лісами, і тепер принагідно щораз навідується у цю єдину садибу колись гарного села. Цього разу в Октавин на пікнік він привіз доньку Світлану, зятя Фабіо й онука Мануеля, які мешкають в Італії. Іноземці приїхали, щоб відпочити і познайомитись із незвичайним хлопцем, «який не боїться ні вовків, ні самотності й у таких нецивілізованих умовах дає собі раду».
На фото: Микола Грома з Володимиром Ященком, його донькою Світланою, зятем Фабіо й онуком Мануелем
До слова, і моя зустріч із Миколою вже не перша. Його знаю більше десяти років — від часу, коли жив у Дігтеві, тільки тоді він був 20-літнім, не носив підрясник із ремінним поясом і не ходив босоніж, як тепер.
Молодий господар привітно запрошує до хатини. З невеликих сіней ідемо у кухню. Над плитою, мов на виставці, стоять, виблискуючи боками, три чавунні казанки: від меншого до більшого, ще один — ближче до печі. Тут, як і у світлиці, всюди чистота і порядок: ліжка і дивани рівно, «під кант», застелені ряднами, килимки прикрашають стіни і долівку, а образи обрамлюють рушники з яскравими жоржинами і трояндами. Так багато ікон і вишиванок! «Як у храмі», — подумалось. Для Миколи це і є домашня церква, бо до найближчої дорога не близька. Давня, але дбайливо збережена вишивка, як і столітні плетенці-солом’яники для збіжжя, — це спадок від бабусі Надії, а вишиті сучасні узори — то вже Миколина робота. Ікони теж із бабусиної хати, а деякі подарували священики і знайомі. А ще у помешканні, незважаючи на спекотний день, прохолодно, бо хата, побудована більш як 80 літ тому, зроблена з солом’яних віхтів, укритих жовтою глиною.
ШУКАЮЧИ БОГА І СЕБЕ
А тепер по порядку: хто він — Микола Грома і чому саме обрав Октавин для проживання? Хлопець народився у Нововолинську, але більше часу проводив у маминих батьків у Дігтеві. З другого класу він назовсім перебрався у село, бо старенькі не давали ради: дідусь не мав ніг, а бабуся часто хворіла. Як і ненька, котра померла за рік після своїх батьків, лишивши єдиного сина на чоловіка.
— Незадовго батько одружився і привів у нововолинську трикімнатну квартиру нову жінку. Так із 15 років лишився сиротою, — пригадує Микола. — Якось потроху, але з неохотою, закінчив вечірню школу і далі хазяйнував у Дігтеві. Біля хати мав добрий кусень городу, тримав дві корови, теля, гуси, кури, поряд із помешканням — луг і річка, то вже і випас, і для птаства роздолля. Роботи не боявся, до неї навчений змалку. Збивав масло, робив сир і сметану, покупці до мене з міста їхали.
Якось однієї ночі злодії вивели корову з хліва. Я — до дільничного, до начальника міліції. Хто втре сирітські сльози? Нема коли захисту шукати, бо якраз підоспів час картоплю копати. Сам тягав мішки, що аж спина тріскала. Від важкої роботи хребта зірвав, то тепер, як пороблю через силу, ходжу з костуром — так зігне. Добре, що зголосились помогти віруючі-п’ятидесятники: разом садили, сіяли і копали. «Ти здоров’я зовсім загубиш, а на прожиття й у місті заробиш, перебирайся», — радили. Я задумався: і справді, нащо така каторга? Продав хату, прийняв хрещення, а у Нововолинську купив квартиру. Зараз у дідовій хаті міститься реабілітаційний центр для колишніх алкоголіків і наркоманів.
Три роки хлопець ходив на зібрання й усього рік прожив у міській квартирі. Майже щоночі йому снилося село. Не втримався, вернувся до землі. Продав квартиру й у Ласкові, на дідовій малій батьківщині, купив хату з чотирьох кімнат із двома гектарами землі. Потім розстарався на дві корови, коня, розвів свиней і птаство. Може, і досі б там хазяйнував, але Бог провадив його іншим шляхом, знову навернувши до православ’я. І привів цей шлях у чоловічий Низкиницький монастир на послушницьку стежку.
Як це було?
— У Ласкові оселився на сім років, але став хворіти, траплялося, що медичка від мене всю ніч не відходила, — продовжує хлопець. — Усе думав, як маю спокутувати гріх, що вибираю то одну віру, то іншу. Вирішив піти у монастир, там прийняв послух, став носити підрясника. З собою забрав і всю живність. Оселився у невеликій хатині, а поряд із нею доглядав братське господарство. Настоятель обителі отець Вікентій обіцяв, що з часом благословить мене на монаший постриг. Думав, лишусь тут надовго, а хату продам, бо вже нащо мені? Священик порадив не спішити, а зробити з неї церкву, бо у селі жодної православної, тільки два протестантських будинки. Погодився. А як розпочали житло переробляти на храм, то знову перебрався у Ласків, щоб і собі допомагати.
Коли ще жив дід Михайло, онук почув від нього про цілюще джерело, яке тече за Ласковом біля Оранів. Ще пани лікувалися тією водою, пили її до сходу сонця, але пізніше джерело замулилось і заросло. Вирішив Микола його розчистити, щоб забило цілющою силою, рятуючи від спраги та хвороб. Розповів про це отцю Вікентію. Отож там відслужили водосвятний молебень, а ласківці поставили невелику капличку. Тепер помічна водиця нуртує з новою силою.
Де хлопець жив три роки відтоді, як віддав хату для храму? Спочатку ночував у літній кухні, а пізніше — у хліві, у невеликій комірчині. Може, там і болячок добавив, бо голодував і мерз. Добрі люди підгодовували і обігрівали, а він усе надіявся на монаший постриг… Тільки йому відомо, з яких причин не повернувся у монастир і чому святі отці вирішили, що Миколина хата — непідходяще місце для церкви.
«То хоч трохи верніть гроші за хату, — просив Микола у настоятеля і прихожан, — бо хто її вже купить?» На даху — величезна діра від купола, внутрішніх стін немає, як і веранди, яку розібрали під дзвіницю.
— Та мене ніхто і не питав. Добро завше зло підстерігає. Так і тут сталося, — розповідає свою історію. — Де далі подітися? У Ласкові є хороші люди, але… Ні на кого зла не тримаю, бо і тоді старався більше догодити Богу, а не людям. Ще як жив у Дігтеві, то з дідом їздив на гостини до Олександра і Віри Дудів у сусіднє село Октавин. Від знайомих почув, що господаря нема, його дружина живе в дітей у Низкиничах, а хата два роки стоїть пусткою. Мене ніби щось підштовхнуло зустрітися з їхнім сином Володею — і вже за два дні обживав це помешкання. Недавно рік минув, як вселився. З Ласкова привіз корову, свині, птицю. У хаті змурував нову грубку, плиту і піч.
До речі, Микола у тій печі не тільки пироги і хліб пече, а й короваї, які вбирає гарними галузками, їх навіть знайомі замовляли.
ПОГОДУ ПЕРЕДВІЩАЄ ПІВЕНЬ, А ГРИБИ — МІСЯЦЬ
Як розпочинає день молодий чоловік-самітник? Встає о п’ятій, узимку — трохи пізніше, і найперше молиться. За день читає три-чотири псалми з Біблії. Потім іде порати чимале господарство. Попоравшись, щоб час збігав швидше, вирушає у ліс по дрова, збирає гриби, ягоди, особливо багато тут малини і суниць. На лісову продукцію, як на молоко, сир, сметану і масло, має покупців.
— Не маю часу скучати, аби Бог сили дав далі працювати, — каже. — За допомогу дякую Олегу і Вірі Іменицьким із Дігтева. Як нездужаю, вони дров нарубають, води з криниці викрутять і наносять, привезуть що треба. Від хвороб рятуюсь молитвами, читаю «Вірую» і псалми, а коли вже застуда, то лікуюсь вогнем: сідаю біля грубки, де палахкотять соснові полінця, і підставляю до тепла груди. Отак вогонь витягує хворобу за два-три рази.
Ще помагає фермер із Горичева Володя Оніщук, який сіє і садить на полі безкорисливо. Приїжджають по ягоди і гриби нововолинські пенсіонери Аня і Люда — вони також привозять необхідні продукти.
Молодий хлопець добре розуміється на народних прикметах, сам собі синоптик. Яка буде погода, йому прогнозує півень, а за місяцем орієнтується, коли вже пора гриби збирати. Як когут співає із третьої ночі та до сходу сонця, то обіцяє спеку, як удень і часто — то на зміну погоди. Якщо сонце заходить червоно, аж багряно, то чекає похолодання. Як тільки з’явиться повний місяць — йде по гриби.
Октавинський господар садить кавуни, помідори й іншу городину, консервує на зиму все, що вродить чи з лісу принесе. Минулого року грибів збирав по п’ять-шість відер за день.
БЕЗ СВІТЛА І ЛЮДЕЙ іЗ МОЛИТВАМИ ЗА БЛИЖНІХ
— Недобре, що без електрики: свічу лампою. Маю приймач на батарейках, то трохи слухаю новини. Мобілка, як «сяде», йду заряджати у Дігтів, а це шість кілометрів. За цю зиму спалив 15 літрів солярки. А як сильно лампа коптить! Щораз стелю підмазую, — продовжує розмову. — Тут раніше електрика була, а як Дуди вибрались, то дроти покрали. Недалеко, метрів за 600, є підстанція, то, може, діждусь світла, про це вже говорив із сільським головою. Розказував йому і про забуті криниці, що лишилися від колишніх господарів. Якось треба їх обгородити, бо як хто впаде — не вибереться. Я їх гілками прикрив, а як снігом замете? Та і восени грибники чи мисливці їх можуть не побачити.
До слова, і на Миколиному подвір’ї є глибока криниця з водою, що аж зуби ломить. Має вона глибину понад 60 метрів, а викопана ще за Польщі.
Чи не боїться він отак самотиною, особливо взимку, бо снігом так, було, замете, що важко вибратися з хати?
— Без Божої волі й волосина не впаде з людської голови, — відповів хлопець. — Я люблю самотність, природу, люблю слухати тишу, бо шум мене втомлює. Як іду в гості, довго не затримуюсь. Мої сусіди — зайці, дикі кабани, косулі й навіть вовки-чужаки. Як завиють, то собаки Босий і Барон скавулять, просять порятунку. Відв’язую їх і закриваю у комору, але і там неспокійні. А недавно від лиса курку рятував: він тягне в один бік, а я — в другий.
Отакий він — волелюбний самітник Микола Грома, що живе молитвами про Бога і ближніх, котрі, хоч і зрідка, але їдуть сюди, щоб почути духовне слово, бо знають: його молитви сильні й помічні.