Волинський лікар, рятуючи життя африканців, перехворів на малярію 15 разів

У Рожищенській районній лікарні працює фтизіатром лікар, який десять років життя присвятив рятуванню африканських пацієнтів. Анатолій Нікітченко у 1986 році ризикнув кардинально змінити свою долю, промінявши затишні стіни райлікарні на військовий госпіталь у Мозамбіку. Та на цьому його лікарські мандри не закінчилися. Кілька років тому він повернувся з маловідомої острівної країни, що розташована поблизу західного узбережжя Африки. Як жилося волинському фтизіатру, який на іншому континенті встиг перекваліфікуватися на сімейного лікаря, дізнавалися «Відомості».

У травні 1986 року 42-річний фтизіатр Анатолій Нікітченко згодився лікувати хворих за кордоном. Залишивши дружину та двох доньок, він подався у далекий Мозамбік, де якраз у ті роки тривала громадянська війна.

— Все почалося зі спецординатури у Москві та курсів португальської мови. Потрапив я у Мозамбік, у провінцію Іньямбане, де пропрацював два з половиною роки. Тоді була така мода — направляти спеціалістів до країн, які звільнилися з-під колоніального гніту. Робота була важкою. Я сам виявив бажання туди поїхати, бо це була можливість подорожувати, відкривати для себе новий світ, та й матеріальний бік питання цікавив. На той час це були солідні заробітки. Якщо лікарі заробляли тут 180 рублів, то моя перша зарплата становила 2200 чеків, які я міг, повернувшись додому, отоварити у тодішніх магазинах «Берізка». А у 1988-му нам уже відкрили рахунок у Зовнішекономбанку, — пригадує Анатолій Олександрович.

Оскільки в Мозамбіку було оголошено воєнний стан, найперше, що зробили з лікарями, — озброїли їх.

— Мені дали автомат Калашникова, пістолет і кілька ручних гранат. Нас озброювали військові радники, але, чесно скажу, вони були більше налякані, ніж ми. Нам же страшно ставало від того, якими до нас надходили військові: рани були страшними, — ділиться спогадами лікар.

На щастя, скористатися зброєю йому жодного разу не довелося. Зате повертати важкопоранених із того світу було чи не щоденною справою.

— Мозамбік запам’ятався чудовою природою та важкою працею. Госпіталь був приблизно таким, як наша обласна лікарня, — на 370 ліжок, але лікарів було всього вісім, — розповів Анатолій Нікітченко. — Нам довелось обслуговувати 1 мільйон 200 тисяч населення. За мною особисто було закріплено сто терапевтичних ліжок, які щоденно поповнювалися пораненими. Треба було вміти робити все, що не потребує хірургічного втручання. В основному мав справу з інфекціями, неврологією, терапією. Пам’ятаю, як після вторгнення у наше містечко, яке називалося Трагедія Омоїне, залишилося півтисячі трупів, а до госпіталю привезли 87 важкопоранених. Працювали ми тоді цілодобово. Вразило поняття шоку в поранених. Мені доводилося «сортувати» їх. Дивлюся: сидить солдат, ніби не важко поранений, але так наче голову руками підтримує. Я до нього — а там горло перерізане, постраждали трахея та стравохід. Пощастило хлопцю, бо сонну артерію не зачепило. Він вижив, а з тих 87 померло всього двоє. Взагалі, африканським народам властива якась підвищена виживаність, у них хороша імунна система.

Запам’ятався Мозамбік і їжею, особливо рисом. Продукти радянським медикам привозили з Союзу літаком. Анатолій Олександрович розповів, що у їхньому містечку були перебої з електрикою, доводилося готувати на кілька днів, здебільшого те, що довго не псується. Тому, каже, рису з «тушонкою» наївся на все життя.

Коли повернувся на батьківщину в 1988 році, пана Анатолія по праву можна було назвати місцевим багатієм, адже за два з половиною роки роботи в Африці на банківський рахунок лікаря набігла космічна на той час сума — 15 тисяч доларів.

— Але я не зміг розпорядитися цими коштами, бо у період розпаду СРСР банк збанкрутував. Єдине, що встиг купити, — восьму модель «Жигулів» та японський телевізор, — з усмішкою згадує співбесідник.

Та якось дуже вже сумувати за заробленим, каже лікар, не доводилося. Мабуть, таки інтуїтивно відчував, що на цьому його мандрівки не завершилися.

Перебуваючи у Мозамбіку, він чув від своїх африканських колег про таку країну, як Сан-Томе і Принсіпі. Йому розповідали, що красивішої природи, ніж там, не побачити. Острівна країна, Атлантичний океан... Анатолій Олександрович каже, що дуже хотів туди потрапити. Мрії, як відомо, мають здатність збуватися, хоча й не одразу. Минуло добрих десять років, поки волинянин таки ступив на омріяний острів. За цей час встиг удруге одружитися, народити сина.

А почалося все зі звичайної поїздки до Португалії на заробітки.

— Після Мозамбіку я повернувся на роботу в районну лікарню. 90-і були важким періодом. Нову сім’ю треба було годувати, а тут якраз усі почали масово виїздити до Італії… То й я поїхав у Португалію, — розповів пан Анатолій.

Спочатку перебивався тимчасовими заробітками на будівництві, а потім, каже, вийшов на знайомих французів, із якими працював у Мозамбіку. Ті листом повідомили йому, що міжнародна організація «Лікарі без кордонів» набирає медиків-добровольців до Анголи. На те, щоб зібрати всі документи для поїздки у складі місії, пішов рік. Готовою до від’їзду була і дружина Жанна. Вона, як з’ясувалося, мала диплом медсестри громадянської оборони. Коли вже все було готове, керівництво організації «Лікарі без кордонів» запропонувало Нікітченкам їхати не в Анголу, а (хто б міг подумати!) до маловідомої, але омріяної країни Сан-Томе і Принсіпі. Анатолій Олександрович погодився не вагаючись.

— У Сан-Томе і Принсіпі рівень життя кращий, ніж у Мозамбіку. Це колишня колонія Португалії, яка без кровопролиття отримала незалежність у 1974 році. Поїхав я шефом цієї гуманітарної місії. Крім моєї дружини, з нами було ще двоє медиків. Ми повинні були надавати медичну допомогу, готувати місцевих лікарів і проводити профілактичну роботу. На обслуговуванні мали всього шість тисяч населення. З Мозамбіком порівнювати нема чого, бо це небо і земля. Чесно кажучи, ми потрапили в рай. Нам дали котедж для проживання, забезпечили прислугою, транспортом, водієм, — пригадує лікар-мандрівник.

Оплачувалася робота шефа місії у перші місяці 1200 євро, згодом заробітки ставали вищими.

Оскільки довкола був океан, основною стравою острів’ян була риба. Пан Нікітченко спочатку сам навчився полювати на неї з гарпунною рушницею, а згодом «підсадив» на це і свою супутницю життя.

У таких «райських» умовах подружжя Нікітченків прожило цілих шість років. Єдине, чого не вистачало обом, — їхнього сина, якого довелося залишити у Рожищі під наглядом бабусі. Остаточне рішення повернутися в Україну пан Анатолій прийняв, коли погіршилося здоров’я його батька.

— Та й важко стало. Інша культура, дуже замкнутий світ. Населення країни становить усього 150 тисяч, то вже всі набридли… Ну і спека, звичайно. Нижче +22 градусів не бувало, — пригадує співрозмовник.

До всього ж за сім років перебування на острові лікар перехворів малярією 15 разів.

«Відомості» поцікавились у пана Нікітченка, на що ще хворіють мешканці екзотичної країни.

— Недуг менше, і вони простіші. Екологія там нічим не зіпсована. Найбільше острів’яни страждають від малярії та захворювань, пов’язаних із поганою водою, — діареї, дизентерії тощо. За сім років, які я там пробув, було діагностовано всього один випадок раку. На туберкульоз, щоправда, хворіють так, як і в Україні. Це соціальна хвороба. СНІДу там теж одиничні випадки. Вірус імунодефіциту привезли на острів порівняно недавно, оскільки Сан-Томе і Принсіпі була ізольованою тривалий час. Траплялися також цукровий діабет, глаукома, артеріальна гіпертензія, проте це не було так масово, як у нас, — повідав медик.

Анатолій Нікітченко каже, що у Сан-Томе і Принсіпі на високому рівні розвинута сімейна медицина, українці могли б багато чого перейняти в острів’ян. Мовляв, їхній лікар, як покірний слуга пацієнтів, уміє робити все у межах простого. Українські ж лікарі стають сімейними не з власного бажання — життя змушує, а позбутись ярлика вузької спеціалізації, яку роками навішували на вітчизняних медиків, важко, і це вимагає більше часу, ніж півроку навчання для перекваліфікації.

На фото: Леопольд Попо (лаборант), Жанна Нікітченко, служниця Антонія та фармацевт Іларіо

На фото: Каза - будиночок, в якому живе більшість населення Сан-Томе і Принсіпі