Студенти з Африки опановують українську мову за рік

Крістабел Мванго у Луцьку живе вже два роки. Дівчину з екзотичною зовнішністю важко не помітити серед інших перехожих. Як виявилося, вона приїхала з Замбії — держави на півдні Центральної Африки — здобувати тут освіту. В Східноєвропейському національному університеті ім. Лесі Українки темношкіра студентка навчається на факультеті міжнародних відносин. Про адаптацію до нашого стилю життя і про свої мрії Крістабел розповіла кореспонденту «Відомостей».

— Я хотіла вчитися в Україні чи Росії, — пояснює ламаною українською мету свого приїзду Крістабел. — Але мої друзі, які вступили у медичний університет у Донецьку, порекомендували саме цей університет у Луцьку. Сказали, що викладають тут тільки українською або російською. Моя ж рідна мова — англійська. Тому я рік перед вступом вчила українську.

— Але ж наша мова складна, якщо порівняти, скажімо, з тією ж англійською чи німецькою… — зауважую.

— Ні, мені не дуже, — каже, — я вже вмію читати, розумію приблизно 70%, однак вимовляти, говорити важко. Але мені викладачі багато допомагають.

— А які успіхи у навчанні? — цікавлюся.

— Майже добре, — сміється. — Наступні екзамени хочу на відмінно скласти. Але вчитися складно, занять багато, хоча дещо з предметів мені вже знайоме.

Як виявилось, у себе на вітчизні Крістабел навчалася на факультеті менеджменту й економіки та паралельно працювала у банку. Але завжди мріяла продовжити освіту за кордоном.

Як розповіла начальник відділу міжнародних зв’язків Східноєвропейського університету Олександра Алісова, сьогодні у їхньому закладі навчається 22 студенти з-за кордону — з країн СНД, найбільше — з Росії, є з Білорусі, з Африки — з Нігерії, Замбії, Камеруну, Алжиру й один аспірант із Лівії.

— Найпопулярнішими є факультет міжнародних відносин, де й вчиться більшість студентів із африканських країн, а також правознавство, географія, фінанси та кредит, — пояснює пані Олександра. — За навчання незалежно від факультету вони платять 1900 доларів у рік.

На запитання, як іноземці дізнаються про пропозиції здобуття освіти у нас, відповіла, що університет подає оголошення в міжнародні освітні журнали, надсилає листи в посольства з інформацією про навчальний заклад, також на сайті вишу зазначено про таку можливість англійською мовою.

— 4–5 квітня з колегою відвідували у Києві конференцію з досвіду навчання іноземців, — продовжує Олександра Алісова. — Там були представники рекрутингових компаній, які допомагають залучати іноземних студентів у вищі навчальні заклади України. Ми обмінялися з ними інформацією. Думаємо, співпраця налагодиться і кількість таких студентів зросте. До того ж на цій конференції з нагоди 50-річчя Організації Африканської Єдності нам вручили диплом за високоякісну підготовку спеціалістів для країн Африки.

— Як адаптуються іноземні студенти до нашого життя? — запитуємо. — Адже у нас і клімат інакший, і їжа, до того ж мовний бар’єр…

— Якщо не знають української мови, то перед вступом рік вчаться на підготовчому відділенні, — розповідає Олександра Іванівна. — Тут їм англійською викладають українську, бо здебільшого всі нею володіють. І маємо непогані результати, оскільки всі студенти, які навчались у нас на підготовчому, успішно вступили в університет і успішно навчаються. Про цих студентів хороші відгуки: вони дуже старанні, сидять на перших партах, не пропускають лекцій. Адаптуватись у суспільстві, вирішити якісь організаційні питання з поселенням, реєстрацією у міграційній службі, також особисті проблеми, наприклад, звернення до лікаря, допомагає наш відділ. Одна студентка з підготовчого відділення була вагітна, то ми їй помагали стати на облік у пологовому, бо дівчина володіла тільки французькою.

Живуть іноземні студенти, за словами пані Олександри, в університетських гуртожитках, по одному або по двоє у кімнаті. А до себе додому їздять приблизно раз у рік, бо дорога дорого обходиться. Після навчання в Україні мало хто з них залишається.

Крістабел уже не була вдома майже два роки. Каже, що з рідними, а у неї є два брати і бабуся, бо батьки померли, коли дівчинці було десять років, спілкується в основному через скайп. А ще нетерпляче чекає літа, адже у неї на батьківщині «буває тільки тепло і дуже тепло». Як не може звикнути до наших холодів, так і до їжі.

— Я не люблю борщ, хоча це ваша національна страва, не п’ю пиво та вино, — розповідає. — У вас щодня їдять дуже багато картоплі та хліба, а це важко. А якщо овочі, то в основному тільки капуста.

— А свої національні страви готуєш? — цікавлюся.

— Інколи, коли сумую за домівкою, — відповідає.

Також Крістабел розповіла про своїх двох найліпших подруг — Наталю і Тетяну. А ще про те, що дуже любить подорожувати, мріє побачити весь світ і хоче жити у Німеччині.