Різдвяні традиції українців

Різдво Христове належить до великих християнських, так званих дванадесятих свят, які церква відзначає особливо урочисто. За біблійними свідченнями цього дня народився Син Божий — Ісус Христос, якому люди поклоняються вже два тисячоліття.

Різдвяні свята не обходились без обрядів, які супроводжувались низкою обмежень. Заборони були пов’язані із культом предків, а також з обрядами, які мали задобрити сили природи, забезпечити добробут, мир та здоров’я всіх членів родини.

Святкування Різдва Христового тісно переплелось з обрядами, що супроводжували язичницьке свято «Корочуна». Значення багатьох дійств набули християнського смислу, однак обряди — ритуали, пов’язані із хліборобством, пастушеством залишились незмінними.

Християни також виконували магічні дії з надією на великий урожай, приплід худоби, а також мир, спокій та здоров’я всіх членів родини. Ці дійства супроводжувались і низкою заборон. Оскільки описати всі неможливо, адже майже в кожному селі були свої особливості, згадаємо про деякі з них.

Різдву, за церковним статутом, передував чотиритижневий піст. У цей час виконувалися всі хатні роботи: світлицю білили, прибирали розписами, вивішували найкращі рушники, розкладали килими. Покуття оздоблювали особливо урочисто й прикрашали запаленою свічкою. Тут ставили перший символ усіх трьох зимових свят — дідух (сніп з колосків жита чи пшениці, зібраних наприкінці жнив). Зерно з дідуха зберігали до весни, примішуючи потім до посівного — для забезпечення багатого врожаю. Особливого значення надавали різдвяній погоді. По ній визначали майбутній врожай.

При підготовці до зустрічі із новонародженим Спасителем всі члени родини мали підготувати як душу, так і тіло. У день перед Святвечором тримали строгий піст. Дозволялось трохи поїсти в обід тільки дітям. Тому не дивно, що дорослі та дітвора із нетерпінням очікували, коли ж зійде перша зірка та можна буде розпочати трапезу.

Вечерю господиня готувала увесь передріздвяний день. До роботи вона повинна братись обов’язково з гарним настроєм, бо інакше їжа не вдасться, а це вважалось поганою прикметою.

Основну святкову страву — кутю — ставили варитись ще удосвіта, щоб із першим промінням сонця вийняти із печі. Заливали її найчистішою «досвітньою» водою, адже готувалася «Божа їжа» та їжа для духів-Лада, святих і добрих душ покійників.

Пшеницю, з якої найчастіше робили кутю, не можна було мішати, бо вважали, що «пшениця на полі виляже». Гуцули вірили, якщо кутя із «верхом», то наступного року буде урожай, а в оселі — щастя, запала середина ж передвіщала лихо. На Житомирщині «мокра» кутя віщувала дощі влітку, а з ними і врожай.

Не можна було готувати страви у старих макітрах, глечиках. Купували й нові миски, ложки, — до Різдва справлялося все нове. Господині не слід у цей день щось позичати, бо «весь рік жебратиме». Також повернути своє, «щоб на рік не бракувало».

Категорично заборонялося сваритись у цей день. Навпаки, потрібно помиритись із ворогами, щоб у новому році було мирно і в хаті, і поза хатою.

У той час, як господиня поралась в хаті, господар обходив своє господарство. Вважали, що в цей день ні в якому разі не можна кричати чи бити худобу. Навіть якщо голосно говорити із курми, то не будуть нестись. Вірили, що на Святвечір худоба буде розмовляти з Богом. Якщо господар лихий до тварин, худоба голодна і заплакана, то на наступний рік нехай не сподівається приплоду.

Перед Святвечором господар під дверима закликає стихії та диких звірів на вечерю, щоб на наступний рік не робили шкоди. Жінка, щільно зачинивши двері господи, разом із дітьми в темряві не виходять із хати.

Діти вірять, що батько стоїть віч-на-віч зі стихійними силами природи. До нього може навідатись страшний «гість» в образі сніжно-крижаної потвори, яка в цю ніч тиняється по степах, лісах у супроводі зграї голодних вовків.

Дітям розповідали казку про старого лісника, який із бешкетником-онуком жив у Чорному лісі. Внук, не послухавши діда, вийшов з хати, коли той «закликав гостей». Велетенський крижаний дідуган схопив неслуха за чуприну і, кинувши у крижаний мішок, промовив: «Оце буде вечеря для вовків».

Тому діти із трепетом чекають закінчення магічної дії, яку виконує батько за дверима, не насмілюючись виглянути. Після цих запросин батько повертається до хати не озираючись і зачиняє щільно двері. Тепер вже нікому не можна виходити із хати під час вечері. Тільки старші діти після трапези зможуть понести вечерю хресним та родичам.

«Нести Вечерю» означало вшанувати старійшину, а також Діда-Лада — духа, найстаршого опікуна роду.

На столі під час Святвечора неодмінно повинна горіти воскова свічка, яка знаменувала собою життєдайну силу — сонце, до якого підноситься бджола. Її вставляли в хліб.

Гасити свічку на Святвечір не можна, бо вона вважалась символом життя, тому мала догоріти до кінця. Коли ж хтось випадково погасить свічку, то вірили, що у наступному році хтось помре в родині.

На святу вечерю всі члени родини повинні бути вдома. «Боже сохрани десь заночувати в цю ніч, бо цілий рік будеш блукати по світу». Адже Свята вечеря — це спільна вечеря всього роду, символ домашнього вогнища. Покійні родичі за народним повір’ям також збираються на цю вечерю.

Сідаючи за стіл, потрібно було спочатку подути, щоб не придавити душу. Не дозволялось вставати з-за столу під час вечері. Також голосно розмовляти.

За вечерею не пили, бо в жнива спрага мучитиме. Якщо води хотілось хлопцеві, то батько промовляв: «Не пий, сину, води за Святою вечерею, ти — козачого роду. Як виростеш — у похід підеш слави здобувати, а в походах всяко буває: буває й так, що спрага мучить. Отож знай: витримаєш спрагу за Святою вечерею — ніякі походи не страшні».

Не можна було проганяти бездомних, бідних, одиноких, адже сам Бог міг прийти на вечерю в образі бідняка. Присутність такого гостя, навпаки, вважалась доброю прикметою, і господарі намагались йому угодити.

Після вечері посуд не мили, а залишали для душ померлих, які ще раз вночі прийдуть поживитись.

Після вечері, яка могла тривати й чотири години, спати лягати не можна, бо вважалось, що проспиш Царство небесне. До того ж господарі мали гостити із добрими духами, які завітали на Святвечір.

Не можна було спати, щоб в господарстві не поселились лихі духи, відьми, упирі, які блукають у цю ніч. Тільки під ранок, після «третіх півнів», коли вже все лихе не має сили й повертається туди, куди курячий голос не доходить — тоді господар може заснути й то насторожі, одягнений.

До сходу сонця ходили «полазники» — хлопчики, які персоніфікувалися в уяві селянина-хлібороба як «благовісники», посланці добрих духів. Вірили, що якщо до хати першим зайде хлопчик, то господарство буде щасливе, і горе, коли «всунеться» перша жінка.

Традиційно й колядувати ходили тільки хлопці. Традиція колядування дівчачих гуртів значно пізніша. Колядниці ходили тільки на другий день після обіду до своїх подруг.

На перший день Різдва не можна було ходити до сусідів та знайомих, проте обов’язково одружені діти: син з невісткою чи донька з зятем повинні везти «до діда вечерю» вже зі своїми дітьми. Ця «Родова вечеря» є символом єдності, об’єднання роду.