Події навколо Успенського чоловічого монастиря набувають обертів

Інцидент навколо Успенського чоловічого монастиря у селі Низкиничі Іваничівського району набуває шалених обертів. Ще лінивий хіба що не говорить про перехід релігійної громади цього села в ПЦУ, тобто про вихід з-під впливу Московського патріархату. Дискутують люди різних поглядів, різних населених пунктів. Та більшість впевнена, що за нинішніх умов Україні просто необхідна своя незалежна Церква. Бог один.  Релігії ж придумані людьми як засіб впливу на свідомість. Тож нікому не секрет, що ще від початку ХХ ст. російська пропаганда досить активно й не безуспішно промивала мізки простих людей. Не лише політикою КПРС, а й справами церковними. У 1991 році ми отримали незалежну Україну. Хоча, озираючись на прожиті в ній 28 років я впевнено можу заявити, що справжню незалежність ми отримали лише після Революції Гідності. Після того, як вся країна стала єдиним організмом. Після того, як ми відродили власну Армію. А зараз відновлюємо власну Церкву. Автокефальну, самостійну. Таку, що не керується зі столиці ворожої держави. Таку, що стоїть на власній землі і служить власній пастві. Митрополит Епіфаній чітко зазначив, що перехід з УПЦ МП в ПЦУ вирішує не настоятель самого храму чи (в даному випадку монастиря), а парафіяни – люди, котрі відвідують цей храм й уособлюють собою релігійну громаду того чи іншого населеного пункту. Якщо двома третинами голосів підтримано перехід в ПЦУ, то священику лишається або піти за своїми вірянами, або ж (як це мало місце в окремих церквах) лишитися вірним своїм московським кураторам.  

  І ніхто очей наших не відводить ні від високих комунальних тарифів, ні від замалих заробітних плат чи заборгованості по зарплаті, ні від інших проблем. Кожна людина цікавиться тим, що їй до душі. Якщо я, наприклад, не в змозі погасити банківського кредиту, то жодна інша новина (окрім війни та здоров’я рідних) не відірве мене від цієї проблеми. Особисто я вбачаю у таких дискусіях між різними людьми спільний пошук якогось конструктиву. «Істина народжується у диспуті». От лишень не слід забувати про реальну війну, яка щодня забирає життя наших дітей. Не можна забувати про війну інформаційну, про російську пропаганду, яка чинить шалений тиск і через релігійні справи. Не може бути на українських землях а ні російських церков, а ні шкіл. Можна по-іншому сказати: російських церков і шкіл повинно бути в Україні рівно стільки, скільки їх є в Росії. Все ясно?! Ми повинні назавжди позбутися імперського впливу і кремлівського рупору. Відродити свою духовність, слідувати за тими цінностями, що з діда-прадіда передавалися нам у спадок. Своя Мова, своя Армія, своя Церква. Лише так ми зможемо здобути довгождану Перемогу над агресором. Лише так ми зможемо лишитися Нацією з власними традиціями та обрядами, з власною православною вірою, що бере свій початок від 988 року, коли Володимир здійснив перше хрещення у водах Дніпра.

   А історію лишімо історикам. Монастир у Низкиничах давній, але, як писалося на перстні царя Соломона «Все минає». Світ змінюється. Україна обрала свій власний проєвропейський вектор розвитку. Наші сини гинуть на Сході не за те, щоб митрополит Російської православної церкви отримував з рук Путіна нагороди. Не за те, щоб кремлівський псевдо-патріарх Кіріл-Гундяєв вказував нашим святим отцям, якою мовою молитися. Не за те Україна встелена безіменними могилами, щоб хтось (кого війна обійшла стороною) називав її дітей ура-патріотами, бандерівцями, хохлами чи малоросами, а Україну – окраїною, хутором, російською провінцією. Конфлікт в Успенському чоловічому монастирі у селі Низкиничі Іваничівського району – не війна за будівлю монастиря і його землі, а війна за власну Українську Церкву, за козацьку віру, за українське майбутнє без імперських кайданів. Радянської влади нема, Союз «нерушимий» розвалився. Є Україна, держава, у якій все повинно бути власним, не запозиченим і не підпорядкованим агресивному царю-батюшці. Не влаштовує? «Чемодан- вокзал-Росія!» Там, дивись, і платіжки меншими будуть, і життя покращиться, і молитися можна буде мовою окупанта, стоячи пліч-о-пліч з тими, хто вбивав наших дітей.

Микола Сидорчук