До сільської цілительки з Молчанова їдуть звідусіль

За допомогою молитов і воску, з якого виготовляють свічки, баба Надя лікує різні хвороби. Село спало. Довкола жодного вогника. Дочекавшись, поки хтось прокинеться, теж дрімаю у машині разом зі знайомими, до яких напросилася, щоб поїхати до сільської цілительки, про котру вже давно планувала розповісти читачам.

— То ви до Надії? Крайня хата під лісом. Та самі побачите: там люди вже ночують, — пояснював нам дорогу старшого віку чоловік, який під ранок вийшов порати худобу. — Тут ще є її родичка. Може, вона поможе.

До хати тьоті Наді, знаної цілительки та знахарки з Молчанова, від Луцької траси — рукою подати. Якщо добиратися з боку Володимира-Волинського, їхати треба у луцькому напрямку до першої зупинки від Війниці, що у Локачинському районі.

 Перед її обійстям — черга: тут і піші, і з транспортом. Займаємо і собі, розпитую людей про цю жінку.

— Не знаю, чи буде Надя приймати сьогодні. Хворіла вона, то раніше всіх відправляла назад, — розмірковувала чорнява відвідувачка з Ковеля, підгодовуючи бабусину кішку. — Я вже втретє приїжджаю сюди, та все ніяк не можу потрапити. Хочу, щоб віск вилила і правду сказала.

Хтось зайняв чергу ще звечора. Легше тим, хто очікував у автівках, бо менше мерзли. О пів на восьму відчинилися ворота. Старший чоловік, пильно оглядаючи присутніх, попередив, що Надія спершу прийматиме тих, хто не потрапив до неї раніше.

 Відвідувачі заметушилися, перевіряючи чергу. А чоловік поспішив годувати курей та індикачок. Не забув і чорного песика, який, мов дзвіночок, безперестанку гавкав. Очевидно, він так і не звик до непроханих гостей.

— У кожному селі колись були знахарі, до них зверталися по допомогу, коли немовлята погано спали, діти чи дорослі хворіли. Вони і рожу спалювали, і яйця виливали, кажуть, допомагало, — перемовлялися між собою люди. У цей час на вулицю під’їхала ще одна машина. Четверо відвідувачів про щось розмовляли по-італійськи. Але, як виявилося пізніше, це українці, котрі вернулись із заробітків.

— Я телефонувала, мене приймуть, — пояснювала одна з жінок тим, хто її перейняв, не пускаючи без черги. — Ми завтра від’їжджаємо, треба конче до Наді. Та очікувачі все не поступалися.

— Моя дитина мерзне, а мені ще додому добиратись, — бідкалася жінка з Ковеля. І показала на шиї у дитини гульку, мов яйце. — Лікарі кажуть, що її різати треба, а я не відважуюсь. Не знаю, куди вже їхати...

З хати через подвір’я прошкувала господиня. Вона, незважаючи на старший вік, виглядала жвавою та рухливою. Зазирнула у курник, потім — у помешкання, де приймала людей. Це приміщення більше було схоже на літню кухню, але мало двоє дверей. Одні, менші, були врізані до половини. Пізніше зрозуміла чому. В кімнаті постійно горів вогонь і спалювався віск, було чадно й димно, а через верх надходило свіже повітря. Коли ж холодно — причинялись, але не повністю, більші двері. На них висів папір із графіком прийому: у свята, середу та неділю тут вихідний, у інші дні — тільки до 14-ї години.

Жінка підійшла до криниці, набрала води. З-під навісу винесла великий круг жовтого воску, поколола його на дрібні шматки. Їй напросився допомагати молодий чоловік, який тримав у руках течку з паперами. Його першого і покликала знахарка.

— Хай він заходить. Я його знаю, то сина друг. А принесіть-но мені з хати бурки, бо щось у ноги змерзла, — звернулася до лучанина.

Першого відвідувача протримала зо півгодини. Потім зайшли львів’яни із пакетами — казали, що принесли гостинці. Ті пробули дві години, але вернулися засмучені. А жінка з донькою, навпаки, раділа від того, що дитина обійдеться без операції.

Настала черга моїх знайомих. Разом із ними зайшла і я, попередньо попросивши дозволу написати про сільську цілительку, та вона про себе розповідала мало.

У невеликій кімнаті на канапі потягувалася кішка з кошенятами. А пані Надія у цей час розтоплювала віск. У помешканні ще збереглася піч, хоч тут користувались для обігріву газовим конвектором. У кутку над плиткою висіло багато ікон. Жінка звичним рухом кидала кусок воску в посудину, ставила її на вогонь, а потім виливала його у миску на воду. Посудину піднімала над головою, постійно молячись до образів.

— Голова болить, болить, болить. Тиск понижений. Багато думаєш, думаєш, думаєш (чомусь майже кожне слово вона повторювала тричі). Щоб одужати, треба кожного ранку пити краплі, які піднімуть тиск, — лимонник, елеутерокок. Коли ліків нема — беріть каву. А коли вже й кава не допоможе, можна випити ложку коньяку. Він не зашкодить. Слухай мене — і будеш здоровим, — радить вона знайомому, наказуючи йому, щоб повірив у Божу молитву і навернувся до Всевишнього.

Я намагаюся пожартувати: «Спиртне пити кожного дня — так і спитися можна».

— Ти не бійся, цього не буде, а от зі спиною у тебе проблеми, — це вже до мене. — Але тут біди нема. Плавай увесь рік. Де хочеш, там і плавай. І розминай її постійно. А ось мазати нічим не треба, хіба мурашиним спиртом: він добре розігріває. А ще краще «назбирати» мурах і залити спиртом. Я колись у мурашник навіть ноги пхала. Ні, я не жартую, бо, коли народила дитя, ноги віднялись. І худюща була, мов очеретина. Думала, не виживу. Чоловік зі свекрухою клали мене на воза та везли у ліс. Там знаходили муравлисько, мій брав мене на руки, ставив у купину із комахами, але пильнував, щоб вони вище не лізли. Мурахи мене кусали, а я спершу нічого не чула, а потім біль відчувати стала. Подивися тепер на мене: чого бракує?

На подвір’ї почувся гуркіт машини. Жінка виглянула на вулицю.

— О, мої приїхали! Син у мене начальник у Луцьку, і невістка — теж. Вона золото! Син довго не одружувався, то я йому казала: «Не дивися на тих, що з «Мерседесами»: вони приїдуть і поїдуть. Вважай, щоби людина добра була і тебе любила». Богу дякувати, послухав, а то ходив холостяком не зна скільки.

Жінка швидко закінчила своє заняття і вийшла до гурту.

— Усе, людоньки! Змучилась я. Ідіть краще моліться, ідіть у церкву і приходьте до мене з хорошою звісткою, з бідою — не приходьте.

На моє прохання зробити знімок для газети знахарка запротестувала. Не захотіла вона назвати і свого прізвища: «Нащо? Мене й так усі знають. Пишіть так: Надя з Молчанова».