Батько сам завіз свого сина на війну

Лучанин Ярослав Мудрик — військовий із досвідом, у Збройних силах відслужив 30 років. Починав службу в Польщі, потім — Узбекистан, Росія, в Україні поміняв чотири місця, а остання його посада — заступник обласного військового комісара. Його син зараз на війні на Сході, й він усіма силами допомагає йому, підтримує, працює разом із іншими батьками для того, щоб полегшити ситуацію своїм дітям. Однак щоразу стикається з нерозумінням, чиновницькою байдужістю і недалекоглядністю. Терпець у батьків увірвався, і вони волають про ту несправедливість у державі та бездіяльність, що призводить кожного дня до смертей.

— Створюється таке враження, що нас усіх хочуть удруге пошити в дурні, — каже у відчаї Ярослав Михайлович. — Спочатку наші герої забезпечили своїм життям і здоров’ям проведення позачергових президентських виборів у першому турі, свято вірячи, що Президент України Петро Порошенко дійсно має план і певні домовленості щодо розв’язання конфлікту протягом двох тижнів. Скажіть мені, де цей мир? Із цього часу ситуація не лише погіршувалась, а стала критичною.

Ярослав Мудрик розповів, що батьки військовослужбовців із Волині вже колективно зверталися до Президента і пропонували підвищити відповідальність посадових осіб штабу АТО за їхні рішення щодо проведення військової операції, звільнити з посади голову Державної прикордонної служби Миколу Литвина. Проте, каже він, створюється враження, що вище керівництво держави взагалі на це не звертає уваги.

— Спочатку нам говорили, що головною причиною невдач є зрадники, які засіли в штабі АТО, жодного прізвища цих зрадників ми досі не почули, — каже батько. — Хоча й було проведено заміну керівництва АТО, ситуація на Сході не змінилася. Микола Литвин десь зник. А лише згадайте одіозну операцію та заяву новопризначеного міністра оборони Гелетея з приводу того, що кордон уже під нашим контролем, коли безглуздо кинули вздовж рубежу кілька бригад Збройних сил, не забезпечивши їм маневру та надійного тилу. Цим вони знищили велику кількість військової техніки, а найголовніше, це призвело до оточення наших сил і загибелі особового складу. Жодного розслідування з цього приводу не проведено, так само, як і у випадку знищення транспортного літака під час спроби приземлення в Луганському аеропорту. Замість притягнення до відповідальності таких горе-полководців на День Незалежності їм надали чергові військові звання. Запитання: «За які заслуги, за звільнення якого міста чи села?».

— Від військових багато чуємо про те, що їх зраджують свої ж і підставляють, це так?

— Офіцери здають, на передовій немає жодного офіцера вище звання майора, — коментує Ярослав Михайлович. — Якщо вони з’являються, то на півгодини, а потім їдуть. Про генералів я взагалі не кажу. Генерал, котрий відповідає за спецоперацію, керує повітряно-десантними військами, має рідного брата, який служить у ДНР, то що далі говорити? Скільки ще можна шукати якусь зраду?.. Я маю на увазі генерала Назаркіна.

Проведено другу хвилю мобілізації. І що? Який підсумок? — продовжує батько. — У нас немає резервів, ось у чому річ. Цю часткову мобілізацію провели для того, щоб тільки замінити втрати. Проте нічого не робиться для перемоги, оборони.

Ярослав Мудрик не задоволений ставленням обласного керівництва до батьків військовослужбовців. Він пропонував увести у громадську раду при голові облдержадміністрації двох-трьох батьків для того, щоб консолідувати волонтерський рух.

— Йому (Володимиру Гунчику. — Авт.) ніхто не потрібен, він хоче вирішувати все сам, — каже Ярослав Михайлович. — Був випадок, коли ми звернулися за поміччю розшукати загиблого Артема Карабана. Знаєте, як нам допомогли? Зорганізували для батька Олександра Карабана «гарячу лінію» до Президента. І там від чиновників прозвучала відповідь: «Президент не буде займатися пошуками загиблого солдата».

Також Ярослав Мудрик нагадав про випадок, коли губернатор Волині виштовхав із кабінету жінок, які прийшли до нього 26-го числа — тоді, коли солдати дзвонили додому, що в оточенні, вже навіть прощалися з рідними.

— Треба було вислухати їх, заспокоїти, — не стримує емоцій пан Ярослав. — У мене також 150 дзвінків, але я кожну матір слухаю. Проте не можу допомогти з тієї простої причини, що коли керівництво 51-ї бригади бачить мій телефон, то вже попросту не бере слухавки. Не хочуть зі мною спілкуватися, тому що я до них висуваю постійно вимоги, я заставляю їх працювати. Можливо, у них тяжка обстановка, немає коли і як займатися моїми питаннями, не можу їх звинувачувати, бо вони воюють. Але тут, і цього я не збагну, які такі державні справи можуть бути важливіші, коли до тебе приходять батьки, — не батьки, а матері, — щоб попросити допомогу?!

— На вашу думку як військового, можна було АТО завершити у перші тижні?

— Моя власна думка така, що війна була спеціально розпалена для того, щоб вимоги Майдану відійшли у сторону; для того, щоб створити ситуацію, коли рух люстрації, який мав набрати сили, відвести на задній план, — пояснює чоловік. — Крім того, Луганськ і Донецьк можна було зачистити в перші дні, тобто навести там порядок. Для цього було достатньо сил, навіть самі міліціонери, які перейшли на бік сепаратистів, казали: «Ми чекали місяць, коли нам хтось дасть команду, а нам, навпаки, наказували не втручатися, стояти осторонь». Тобто все це було штучно розпалене за допомогою, безумовно, Росії. Зараз подивитися, хто йтиме у списках на вибори, то нема сумніву, що всі патріоти, які воювали на Майдані, на Сході, — їх там не буде. Там можуть помінятися прізвища, але розклад сил не зміниться, і представництва там народного не буде.

— Ви мали зв’язки у військкоматі й, пробачте, могли замовити за свого сина слівце, щоб на війну він не потрапив...

— Я буду відвертим і чесним: дізнався, що мій син отримав повістку, коли він уже пройшов медичну комісію. Повістку не вручили поштою чи в руки — її вручили о пів на дванадцяту ночі. Представники міліції подзвонили сину на телефон: «Андрію Ярославовичу, добрий вечір, тут проблема виникла з вашими друзями, будь ласка, підійдіть до під’їзду». Наступного дня, як я приїхав, він уже був у військкоматі на збірному пункті. Мій син сказав: якщо ти здумаєш домовлятися про те, як мене забрати, я з тобою не буду говорити все життя. Потім промовив: «Тату, хтось повинен захищати Батьківщину. Подивись, ідуть мої друзі, йду і я». Перед святами приїжджав у відпустку, і коли я спитав його 22 серпня,  чи  хоче  назад  на  Схід,  він  відповів:  «Так,  я  поїду  знову, хоча мене нудить від цієї війни, від цього безглуздого командування, від того, що тут іде мирне життя, а там ми воюємо, але я мушу повернутися, бо ті хлопці, які разом зі мною вийшли з оточення, не будуть мати змоги зараз поїхати у відпустки».

Ми (Ярослав Михайлович і ще одна мама. — Авт.) везли своїх дітей на війну. Я казав: які ми дурники, що веземо їх туди. Те саме нам повторював замкомандира танкового батальйону. Вперше, каже, бачу батьків, які привезли своїх дітей сюди. А як було зробити інакше: якби вони не повернулися, два чоловіки не пішло би у відпустку, а їх також чекають такі ж самі батьки, вони хочуть хоч 10 днів побачити своїх дітей.

Сину Ярослава Михайловича Андрію 25 років. Він мав продовжити династію військових, адже його прадід, дід і батько — військові.

— Я міг влаштувати і в академію СБУ, і в прикордонники, а він категорично відмовився, сказав, що хоче бути цивільним, — розповідає батько. — Бачив, як дід служив, як я півжиття у роз’їздах по різних гарнізонах... Тому вибрав професію програміста, закінчив університет і працював. Я більше скажу: він службу строкову проходив у прокуратурі, хоча рахувався танкістом, в армії того танка й не бачив, тільки на картинках. Але, видно, доля така, бо вона нами розпоряджається, що довелося йти воювати.