Вхід тільки туристам. Пароль — «Шо нада?»

Версія перша: дуже вчені мужі пильно вивчають під мікроскопом бактерії з потойбіччя. Версія друга: паранормальні мешканці Львова несуть сюди у баночках свої паранормальні елементи для аналізів. Що ще можна робити під вивіскою «Лабораторія паранормальних явищ»?

Роззяви! А на вікна гляньте — увесь перелік послуг цієї організації: вроки-прокльони знімуть заразом із вінцем безшлюбності, в майбутнє заглянуть, карму підрихтують, ще й купюри на розмноження замовлять. Відвідувачі, котрим двері з першого смика не відчинилися, не здавайтеся — в лабораторію треба стукати. Або кілька разів розгублено смикнути за ручку (адже за графіком має бути відчинено). Щоправда, голос за дверима (їх таки не відкрили) на кілька секунд вкидає у ступор: «Шо нада?». Як пояснити закритим дверям, «шо мені нада» у лабораторії паранормальних явищ?

Спішно лепечу, що я, той-во, журналіст і хотіла б, цеє, написати про них. Ага! «Нам реклама не нужна!» Все, кінець зв’язку. Таємний голос не врахував мого настрою. Свій душевний стан того дня я називаю «на приколі», себто, якщо вирішила шукати пригоди, то ніхто не в змозі мені цього заборонити. Поспитаю-но аборигенів, що ж то за лабораторія. Аж он респондент, симпатична пані років тридцяти п’яти, представляється Оксаною. «Нам, львів’янам, заважає колір будинку. Він псує загальний вигляд площі та зовсім не вписується в старовинну архітектуру оточуючих будівель», — конкретно відповідає пані. Воно й правда: від ядучо-синьої фарби аж очі болять. А чи користуються послугами? «Та де, — посміхається Оксана, — сюди тільки туристи йдуть».

Я не турист, але невдоволена цікавість не дає спокою. Йду домагатися входу у паранормальні явища вдруге. Події відбуваються за сценарієм: стук — шарпанина дверей — «Шо нада?». «Поворожити хочу!» — досвідчено кричу в замкнений вхід. Ура! «Сезам» відчинився! На порозі мене підозріло розглядає «пікова дама» в розквіті пенсійних літ. У монументальних прикрасах вона, як частина декору, ідеально доповнює інтер’єр лабораторії. Кришталева куля, карти, запилені книги — вся кіношна класика містичного жанру, колорит якої злегка псує комп’ютер. Книжки, до речі, продаються. Не ті, що в пилюці, а у нових яскравих обкладинках, про астрологію.
Згадую чого прийшла. Тим паче, що «пікова дама» вже дивиться обурено-питально. «Яка ціна ворожіння на картах Таро?» — уточнюю. «80 гривен. Зачем тебе?» — з королівською величавістю відповідає дама. «Ну, цеє, майбутнє знати хочу. Своє», — уточняю їй. «Тобі, дурепо, нема куди 80 гривень подіти?» — сердито гепає мені у скроні. Раптом несподіваний поворот: «Ты его сама знаешь», — поблажливо говорить «дама пік». Тверезість йде геть, натомість мене підштовхує азарт: «Пані, якби я знала, то не прийшла б до вас (у думках: Боже, що я плету?). Ви ж надаєте такі послуги. Зрештою, вам що, гроші не потрібні?» — збентежено апелюю. Нарешті, жінка позбувається пихатості: «Ты спишь. Сила твоей души спит. Разбуди ее, выпусти к людям. Тогда счастье придет к тебе, — і йде, ображено кидаючи: — Сейчас к тебе придут». Халепа. Сподіваюся, то будуть не привиди у чорних накидках а-ля ку-клукс-клан.
Аж ні: смагляве дівча розкладає засмальцовані звичайні карти. Далі за стандартом: хрестовий король, червова дама, дальня дорога, казьонний дом. Точно таке белькотіння я вже чула на автостанції у Володимирі за «дай пятьорку». Та нехай. Зате цікавість задоволена. Вражень купа, всі відчуття можна передати одним словом. Нецензурним.