Волинський серпанок — вища майстерність лляного полотна
Надтонка лляна тканина, що має назву «волинський серпанок», була забута понад століття. Кілька років тому ентузіасти-краєзнавці взялися відроджувати виробництво унікального полотна й пошиття красивого національного одягу. Волинський серпанок сучасні знавці порівнюють із італійським бавовняним або шовковим мусліном. Однак у серпанковому вбранні ходили звичайні українські селянки, а сукні з дорогої європейської тканини носили лише дворянки й заможні дами.
У майстерні ручного ткацтва «Легенди Волині», що в місті Радивилові на Рівненщині, відтворили давню техніку виготовлення серпанку. Майстрам вдалося реконструювати понад десять костюмів із музейних та приватних колекцій. Виставки виробів із прозорого полотна пройшли в Рівному, Києві, Луцьку.
— Серпанок можна вважати прототипом сучасних фатину, вуалі, марлі, — розповіла завідувач відділу етнографії Рівненського обласного краєзнавчого музею Алла Українець. — Це виключно жіноча тканина. Її використовували під час весільних і поховальних обрядів, релігійних свят, при пологах, у перший день жнив, обдаровували рідних. На початку ХХ століття ніде на території України, крім історичної Волині, серпанку вже не виготовляли.
— Дали в місцеві газети оголошення, що хочемо купити старі верстати і ткані речі. Згодом зібрали з Рівненської та Волинської областей пристойну колекцію виробів, були навіть унікальні весільні костюми, — пригадує керівник ГО «Центр дослідження та відродження Волині» Володимир Дзьобак. — Потім замовили обладнання — копії верстатів 1911–1913 років, у Радивилові відкрили майстерню ручного ткацтва, навчивши молодих ткаль премудростям забутої технології.
Одна з майстринь Наталя Пуха каже, що, напевно, спрацювала генетична пам’ять. Жінка виткала до ста зразків лляного полотна, поки вивчила щільність ниток, особливості зсідання після прання. Навчання виготовленню серпанку, який виходив у наших прапрабабусь, забрало кілька років. Тепер тчуть полотно двох видів: білосніжне та сиве, непрозоре. Сивий серпанок теж дуже легкий і ніжний, тільки нитки у ньому кладуться частіше.
— У рівненських селах старші жінки мали у скринях справжні скарби, — додає етнограф Алла Українець. — Для серпанкової тканини потрібен специфічний сорт льону — лущик. Його збирали, перш ніж коробочка з насінням розлущиться. Повністю зрілий льон придатний для виготовлення грубої тканини. Оброблене готове волокно чесали над водою або протягували по воді, щоб ретельно очистити від пилу. Тоді ниточка тонесенька виходила. Виткане полотно прали, крохмалили і розтягували: ставали жінка навпроти жінки, брали камінчик і тягнули, поки тканина починала пропускати сонце.
Історик Володимир Дзьобак зауважує, що льону-лущику в Україні не вирощують із 1947 року. Тоді його замінили на вищий льон-довгунець, з якого отримували більше пряжі. Тепер майстрам, які відновлюють історичні традиції, доводиться завозити льон для серпанку з-за кордону, зокрема з Прибалтики.
— Наразі працюємо, щоб затвердили волинський серпанок на рівні України, — пояснює прес-секретар Центру дослідження і відродження Волині Тамара Ткач. — Із Міністерством культури давно співпрацюємо. Є кілька напрямків роботи: це відродження технології виробництва тканини, відновлення серпанкових костюмів, дослідження художніх творів і публікацій у бібліотеках, музеях. Уже дослідили величезну базу. Готуємо заявки на внесення надтонкого полотна у список нематеріальної спадщини ЮНЕСКО.
