Вкрасти — все одно, що виграти спортивне змагання

Каже чоловік-клептоман, який краде не ради збагачення, а заради задоволення

У момент крадіжки вони перебувають на вершині блаженства, на піку гострих відчуттів, у них настає момент ейфорії, який можна порівняти із задоволенням наркомана, що отримав чергову дозу. Однак потім, вже через кілька хвилин після вчиненого, вони можуть згорати від сорому або мучитися від почуття провини. Крім того, вкрадені речі їм не потрібні, ці люди страждають патологічною одержимістю здійснювати крадіжки, яка виникає імпульсивно, як напад. Вони хворі на клептоманію (грец. klepto — краду та mania — безумство — захопленість, пристрасть). З одним із таких спілкувалася кореспондент «Відомостей».

По-перше, ніколи б не подумала, що саме цей уже немолодий чоловік (йому за 40 років) здатен на крадіжки. Адже його зовнішній вигляд, соціальний статус вказували на те, що Олександр (з етичних міркувань ім’я змінено і не вказуємо місця проживання — авт.) — солідний, забезпечений, порядний чоловік. Одягнений пристойно, дорогі аксесуари, на дрібного крадія зовсім не схожий. Але саме він майже щоразу, коли заходить в магазин на заправці, в супермаркеті та й просто на ринку полюбляє поцупити усілякі дрібнички, наприклад, шоколадки, батарейки, жуйки, риболовецькі снасті, шкарпетки та інше. І саме полюбляє, бо на запитання: «Чому ви так чините, адже маєте гроші не тільки одну — вагон тих шоколадок купити», відповідає, що від такого «заняття» отримує неперевершену насолоду.

— Це щось схоже на спорт: вкрав — значить, переміг, — розвідає пан Олександр. — Хоча слова «вкрав» я не люблю, бо насправді я не краду, а беру, і ніхто цього не помічає, — посміхається співрозмовник. — Це таке своєрідне зняття стресу, коли ти отримуєш заряд адреналіну. — Але я ніколи не йду в магазин з метою щось поцупити, це на думку спадає спонтанно. І тоді у моменті в голові назріває план, як я це зроблю, все продумую до найменших дрібниць, щоб не попастися. Приміром, вкрадене я ніколи не покладу в кишеню, пакет чи сумку.

— І що, ні разу не попадалися? — перебиваю, щоб запитати.

— Ні, — відповідає, — правда, різні ситуації траплялися. Одного разу взяв на заправці рибацький журнал. Як виходив, сигналізація спрацювала, але я швиденько сів у машину і поїхав, люду тоді в магазині було багато, продавці не зорієнтувалися.

— І довго ви, пробачте, таким промислом займаєтесь?

— Мабуть, років 7-8. Тепер вже до цього звик, й інколи вкрасти виходить мимоволі. Нещодавно зайшов у супермаркет, скупився, повертаюся додому і вже через кілька метрів зрозумів, що під пахвою несу палку ковбаси, за яку не заплатив. Хотів повернутися, але потім передумав, бо як мав би пояснити? Ще якось зайшов у магазин взуття приміряти. Одні черевики підійшли, я їх і забрав, вийшов і думаю: що я роблю, це ж магазин мого хорошого знайомого. Повернувся. Питаю продавщиці: «Скільки коштують?», а вона здивовано: «А де ви їх взяли?» — «Та у вас», і заплатив їй гроші. Мабуть, вона так і не зрозуміла нічого. Та мені соромно за свої вчинки. І свою провину я спокутую тим, що даю немалі суми грошей на церкву, дітям-сиротам допомагаю, бувало, стареньким хліба куплю, ще якихось продуктів.
На запитання, що стало поштовхом до такого роду заняття, Олександр Петрович не знає, але запевнив, що у дитинстві нічого подібного не траплялося і вдома у друзів та знайомих він нічого не краде, тільки у магазинах. Наприклад, якщо візьме в магазині жувальну гумку, то вона йому зовсім не потрібна, відразу ж на вулиці дітлахам віддає, а ті радіють, що чужий дядько їм зробив презент. Серед найбільших речей, які вдалося поцупити, пан Олександр назвав швабру, 10-літрову банку олії, 5-кілограмовий пакет вугілля для вогнища, пляшку шампанського, коньяку.

— Це все повна крадіжка, а є ще часткова, — продовжує чоловік. — Наприклад, купую вогнегасник, але у супермаркеті їх є два — дорогий і дешевий. Я у куточку, щоб камери спостереження не зафіксували, переклеюю штрих-коди з дешевого на дорогий і на касі плачу вдвічі менше за річ. Кілька разів так робив.

— А як друзі, рідні реагують на таку вашу хворобливу пристрасть?

— Про це ніхто не знає, тільки найближчі двоє товаришів. Одного якось попросив допомогти штрих-код переклеїти, то він почервонів, каже: «Все, я йду, я в цьому участі не беру, нас зловлять і посадять, сором!» і так далі. Тепер уже якось спокійніше реагує і часом, коли зупиняємось на заправці, жартома просить: «Йди мені шоколадку принеси». Це означає, що я її маю вкрасти.

— І що, крадете?

— Так, тільки ще раз наголошую — не краду, а беру. Що я зроблю, що вони не бачать, я ж її тримаю в руках. Але просто зайти і вкрасти я не можу, обов’язково для цього треба зробити якусь покупку.

Вчені кілька разів намагалися провести дослідження з питання клептоманії, але поки переконливої, повноцінної клінічної картини скласти не вдалося. Серйозні наукові роботи не виходили через те, що неможливо зібрати «матеріал для вивчення»: потенційні учасники не вірять, що все буде проводитися строго конфіденційно, а отримані дані не будуть передані до суду. Завідувач поліклініки Волинської обласної психіатричної лікарні №1 Віталій Вдовиченко каже, що за всю свою лікарську практику в чистому вигляді клептоманічний синдром не зустрічав. Колись ще, як вчився в університеті, пригадує, їм показували хлопця-клептомана, який проник у музей і вкрав картини, які відразу ж на вулиці порозвішував. Механізм виникнення цього захворювання, за його словами, невідомий.