За чотири моря — на мотоциклі

або Як українські байкери в азербайджанських даішників чаювали

Подорожник. Асоціації з рослинністю зайві. Відтепер це філософія мандрів. Робота, дім, обов’язки — буденність вміло приховує в пересічному обивателі шаленого мандрівника. Та в думках постійно зріє імпульс, який одного дня відриває від повсякденності, вкидає у кофр штани й пару кросівок і за два тижні намотує на колеса потужного байка клубок кілометрів.

Юра Іваненко, байкер волинського клубу «Winds», попутника знайшов усього за три дні до подорожі. Усі, кому доти пропонував приєднатися, чуючи в маршруті про Чечню, крутили пальцем біля скроні й називали байкера хворим. Вельми задоволений зі своєї «хвороби», він тішиться з того, що під час мандрівок накопичує незрівнянно більше вражень, ніж ті, хто звик до відпочинку «з усіма зручностями»: «Унікальність моєї подорожі — у дорогах, щодня нових, досі мною не їжджених. Це зустрічі з людьми, яких не знав, це драйв. Не кажу вже, якою диковинкою в Абхазії, Дагестані чи Таджикистані є українські номери».

Каспійське, Чорне, Середземне і Мармурове — за чотири моря поїхав Юра, щоб відпочити по-справжньому: «Який відпочинок люблять наші громадяни? Поїхати на 7 днів у Єгипет, наїстися того, що «все включено», упасти в басейн, бо навіть дійти до моря ліньки. А потім та людина приїздить додому і розповідає, як класно відпочила в Єгипті, бо асортимент на «шведському столі» був суперовий».

Російський шашлик з українською винахідливістю

У Ростові-на-Дону на Юру чекав попутник, одесит Сергій. З ним він попередньо списався через Інтернет. Перший нічліг спіткав байкерів у Ставрополі.

— Просто біля готелю нас перехопила жіночка і запропонувала за тисячу рублів ночівлю у приватному будинку. Показала нам кімнати й пішла собі. Ми попереджали: збираємося смажити шашлик, та вона забула дати нам шампури. Тож ми дістали решітку з духовки, але ж тільки у хохлів усе продумано, а москалі економлять — там між залізними прутами величезний проміжок. Довелося наламати якогось дроту і переплести, щоб м’ясо не провалювалося. Жінка повернулася й каже, що пізно згадала про шампури, мовляв, я собі думаю, як то ви шашлик зробите. А він у нас класний такий вийшов, ми на ринку купили зелені до нього, бринзи. Господині теж посмакував, укупі з українською винахідливістю.

Посланці України у «Грозній дивізії»

— Наступного дня ми зустрілися з чеченським байкерським клубом «Грозная дивизия» і разом поперли в Грозний, — продовжує Юра. — У Грозному хлопці нас дуже добре прийняли, напоїли, накормили, ще й між собою сварилися, хто нас на ніч забере. Мав забирати президент клубу, а потім хлопчина один вперся: ні, я їх заберу. За кавказьким звичаєм, гість — посланий Богом. Вони ледь кинджали не подоставали. Домовилися, коли президент сказав: «Ти забираєш моїх гостей, значить, завтра привозиш мені барана». Так і вирішили. А у того чечена троє дітей, квартиру недавно дали, видно, грошей нема на меблі, в міліції працює. Так вони нас з Серьогою на дивані положили, а самі з жінкою і дітьми на підлозі спали.

Грозний відбудували. Ще 4 роки тому там була повна розруха, а зараз зводять будинки по 30 поверхів з вертолітними площадками. Нас вивезли десь о 12 годині ночі на екскурсію по місту — це Лас-Вегас: все світиться, блимає, кафе, ресторани, клуби. А на ранок чечени передали нас махачкалінським пацанам.

Ціна за чай — 50 доларів!

У Махачкалі могли б зупинитися, але глянули по часу — ще до Баку встигаємо доїхати. Перетнули азербайджанський кордон, їдемо, а у них на дорогах стоять радари, які фотографують уночі. Ми їдемо десь по 200 км. Почалися знаки, КПП стоїть, даішник їхній, без жезла, руками просто махає: «Заєзжай давай, заєзжай, дарагой, ви с дарогі, усталі». Поставили мотоцикли, нам вже по стакану чаю гарячого несуть, миску з цукерками, поруч столик зі стільчиками стоїть: «Садісь, дарагой, атдихай». Про документи — ні слова. Випили ми чай, посиділи, виходить даішник: «Ну што, вкусний чай, отдохнулі? Давайтє документи». Всередині КПП великий монітор уже з фоткою Серьогіною. Все прояснилось. Вийшли, думаємо, як питання вирішувати. Дзвоню своїм друзям-азербайджанцям, які в Києві живуть, питаю, скільки їхнім ментам хабара давати. Ті кажуть — не знаємо, але штрафи за перевищення десь доларів 300. Порадили дати 50 доларів. Пішов Серьога, двері залишив трохи відкриті, і я чую, як даішник починає кричати: «Ти што! Вай! Как ти мєня обідєл, вийді отсюда. Нє могу на тєбя смотреть!». Доклали ще стільки ж, ледве вговорили, щоб документи повернули.

У Баку знайомі нашого друга носилися з нами, як з малими дітьми. У них гостинність така, мало шнурівки на черевиках тобі не зав’язують. Ще й гроші в дорогу тицьнули. Хоч я й казав, що маємо, так ні — «ти мєня счас обідішь». На Кавказі головне — нікого не образити.

Туреччина — той самий Крим

Дорогою нас зустрів якийсь турок, познайомився серед ночі на трасі й запропонував підвезти (він на авто) до свого містечка. З Анкари без зупинок цілу ніч ми їхали в Анталію. Там такі різкі перепади температури, що відчуваєш буквально, як входиш у холодний потік повітря. На бортовому комп’ютері градуси стрибали щохвилинно: +13, +4, +10. Але о сьомій ранку наші байки влетіли в Анталію, о восьмій ми оселилися у готелі на березі Середземного моря. Власник виявився теж байкером, тому ми мали номер «люкс», дворазове харчування всього за 27 доларів із людини. Через три дні нам стало зрозуміло: ця Туреччина — то наш Крим. Навіщо так далеко вивозити українські гроші?

В Анталії шляхи байкерів розійшлися. Одесит Сергій помандрував далі, а Юра через Болгарію, Румунію повернувся в Україну. Крім побаченого, привіз задум наступної поїздки — це буде крайня точка Півночі і Норвегія.

Кристина ПАВЛЮК