Реставратори повернули 150-річному роялю Лесі Українки «французьке» звучання

Леся Українка грала на роялі, який нині вважається одним із найцінніших музичних інструментів, що збереглися на території України.

Цікава випала нагода — потрапити в будиночок Лесі Українки в Колодяжному, аби доторкнутися до клавіш її особистого фортепіано. Це здається майже дивиною, але старовинний рояль, що належав поетесі, й понині в робочому стані та досі вражає вишуканістю форми і звучання. Приворожує матовий блиск палісандрового дерева, з якого виготовлений корпус інструмента.

Випущений у 1860 році, своєю довговічністю благородний інструмент завдячує, крім, звісно, щасливих обставин, що вберегли його від знищення, ще й майстерності французьких творців роялів відомої фірми Ignace Pleyel. Це виробництво існує у Франції й донині, і — як і в позаминулому столітті — роялі «Плейєль» виготовляються в основному на спеціальні замовлення, згідно з індивідуальними побажаннями покупця. Незважаючи на впровадження сучасних технологій, характерна ознака — «легкість» і «жива» механічна пружність клавіатури — зберігається й у сучасних моделях Ignace Pleyel. Така якість набувалася роками та відшліфовувалась за участю славетних композиторів — Равеля, Дебюссі, Шопена, які віддавали перевагу саме роялям Ignace Pleyel. На сайті фірми знаходжу сучасну модель L`Pleyel P190. Підставка для педалей у формі ліри, строга вишуканість ліній оздоблення — вгадуються риси 150-літнього «пращура», екземпляр якого можна побачити і навіть почути у Колодяжному.

Про особливе, «французьке», звучання цього інструмента, а також про його місце у житті й творчості Лесі Українки спілкуюсь із піаністкою, професором, солісткою Національного будинку органної та камерної музики (Київ) Наталією Свириденко. Експерт-музикознавець, саме вона разом із київським реставратором Ярославом Пінчуком у травні та липні 2008 року провели реставрацію «Лесиного фортепіано» та відновили його звучання.

— Цей рояль, — каже пані Наталя, — своєрідний місток між теперішнім і минулим. Він з’єднує нас із тим звуковим простором, який оточував Лесю Українку. Більше того, музичний інструмент — це не просто предмет побуту. Можна вважати, що рояль був ніби частиною натхнення поетеси, адже під час гри на ньому в Лесі Українки народжувалися нові образи чи сюжети її майбутніх творів.

Цікаво, що без музики родина Косачів не уявляла собі дозвілля, відпочинку. Тому, коли їхали жити до Києва, рояль везли з собою. Верталися на літо в Колодяжне — з ними повертався і рояль. Нині «живий» Лесин рояль, очевидно, «пожвавлює» і образ самої Лесі Українки. Олена Пчілка так згадувала про гру своєї доньки: «Леся дуже добре, цілком не по-панянському грає на фортепіяні, особливо українське, грає й інші речі, і це ж тільки одну зиму бравши лекції музики». Подруга Лесі, Оксана Стешенко, писала у своїх спогадах: «Леся сама любила імпровізувати, і її імпровізації завжди були сумні та ніжні. Я дуже любила її слухати, але грала Леся лише в інтимному оточенні, коли слухали її я або хтось із найближчих осіб. На людях же ніколи не грала». Музика, що звучала у виконанні Лесі Українки, розширювала її внутрішній світ, була його відображенням.

За словами Наталії Свириденко, на території України є три найбільш раритетні роялі: рояль із родини Терещенків австрійського майстра Йогана Шанса — у Національному музеї історії України, рояль роботи німецьких майстрів фірми «Шредер» (на ньому грав Ференц Ліст) — у Одеському будинку вчених, а третій — у селі Колодяжне на Волині. Й за це — нехай і символічне — третє місце у рейтингу музичних раритетів ми знову-таки завдячуємо славетній родині Косачів, що залишила по собі літературну та музичну спадщину.