Ладомирський цвинтар — «волинська Личаківка» в мініатюрі

На жаль, нічого вічного в світі немає. Людина народжується, живе, помирає… По кожному з нас, говорячи словами Антуана де Сент-Екзюпері, сумує дзвін. А особливо глухо звучить його набат над Ладомирським кладовищем у Володимирі-Волинському. 

Заснований у середині ХІХ століття, цей цвинтар є одним із найстаріших на Західній Україні. За оцінками, на 4 гектарах цвинтаря поховано понад 15 тисяч людей. Найдавніше поховання датоване 1830 роком. Поділений він був на дві частини — польську та українську, і до кожної з частин вели окремі цвинтарні ворота. Після встановлення радянської влади цей поділ зник, а з кінця 80-х років ХХ століття і сам цвинтар став недіючим, тобто покійників на ньому вже майже не хоронять. 

На старих вивітрених надгробках уже ледь прочитуються імена тих, хто під ними спочиває, хто жив і творив у Володимирі-Волинському десятки років тому. Українські та польські, білоруські та російські, австрійські та німецькі прізвища тих, хто знайшов вічний спочинок на Ладомирському кладовищі. 

Бобки та Цинкаловські, Зубінські та Герштанські, Мандрики та Оссовські — всі вони у свій час вклали в розвиток міста чимало сил. А скільки є тих, хто похований у братських могилах, їхньої точної кількості не знає ніхто. Змінювалася влада і змінювалися місця поховань, а на одних могилах виростали інші. Наприклад, праворуч від центральної алеї, біля виходу, знаходилися могили польських легіонерів, під час німецької окупації там ховали німців, які помирали в шпиталі, котрий розташовувався в приміщенні педколеджу імені А. Ю. Кримського.

На місці поховань січових стрільців у 1941 році звели меморіальну споруду за проектом Володимира Залуського. Три стилізовані камінні хрести. У центрі — найвищий. Внизу — тризуб і напис: «Борцям, поляглим за волю України в 1919, 1920, 1939,1 941 роках». 

Привертає до себе увагу надгробна плита з викарбуваним на ній прізвищем Бобко Василь Петрович. Він був одним із найкращих хліборобів Волині, мав прекрасний маєток у селі Будятичі. Для селянських дітей Бобки звели гарну школу, а їхній старший син Євген Васильович — професор-селекціонер, доктор природничих наук. Коли уряд Польщі кинув клич до народу про пожертву для побудови авіаційного флоту, Василь Петрович зрозумів, що мирному життю надходить кінець, віддав на це спадок батьківської праці, переведений у золото.

При виході з північних воріт (справа) похований льотчик Олійник Григорій Микитович — Герой Радянського Союзу, який збив 23 ворожі літаки. Тут же знайшла спочинок династія вчителів Більдіних, шанованих володимирчанами Ваврисевичів, просвітянських діячів Комаревичів.

Біля каплички (праворуч від входу) покоїться прах чотирьох дочок — Віри, Надії, Марії, Галини — священика Даміана Герштанського — депутата української фракції Держдуми, сенатора польського сейму.

А поруч могили борцям за волю України похований священик Євген Герштанський — у часи лихоліття Бог дав йому силу та наснагу зберегти від закриття та руйнувань Василівську церкву. Серед вартих уваги поховань є могила Черенковського — офіцера УНР, одного з ініціаторів заснування шкіл у Володимирі.

По центральній алеї праворуч, недалеко від центрального входу, поховані дівчата — Славця та Галя Жулковські — одні з перших жертв початку Першої світової війни. 

Скульптура, архітектура, зодчество не були чужі умільцям-володимирчанам. Про це свідчать надгробки над могилами, зруйновані варварами каплички та огорожі.

У 20-30 роках за Польщі надгробки у Володимирі виготовляли місцеві умільці на вулиці Луговій. На кожен надгробок чи гробівець ставили своє клеймо. 

У 1939 році за наказом радянської адміністрації цвинтар на кілька днів оточили енкаведисти — «прикривали» грабунок родинних склепів, викрадення цвинтарних скульптур та гранітних плит... Важко дивитися на сьогодення Ладомирських каплиць, які зруйновані часом, негодою, атеїстами та нашою байдужістю: руїни, бруд, запустіння, влітку бур’яни вище пояса… 

 

Ладомирський цвинтар волає, щоб берегти його, адже він — сама історія.

— Ще десять років тому краєзнавці висловлювалися про обов’язкову музеєфікацію Ладомирського кладовища і надання йому статусу історичної пам’ятки, — розповідає Володимир Стемковський, директор Володимир-Волинського історичного музею. — Але для цього треба чимало документів, відповідно — коштів. Окрім львівського Личаківського кладовища, у Західній Україні такі цвинтарі частково збереглися в Бродах, Дрогобичі і Жовкві.

У Володимирі ми маємо таку собі «Личаківку в мініатюрі», яку поки можна врятувати. Адже за кілька десятків років від нього нічого не залишиться. До прикладу, в минулому році працівники музею оглядали старі надгробки і зробили це вже в цьому році — прочитати літери на них вже майже неможливо. 

Музейники звернули увагу, що за останні півтора року з мармурових надгробків зникають епітафійні плити: 

— Їх збивають, крадуть і, певно, є місцеві «умільці», які переписують прізвища на них та продають ці плити новим покупцям. Дуже багато зникло з кладовища чавунної огорожі, деяка була високохудожньої ковки. Залишилась та, яку злодії не можуть демонтувати. Все це робиться з мовчазного потурання місцевих органів влади та міліції. Вони повинні контролювати хто і куди здає металолом. Ситуація тривожна. Ще рік-два — і від цвинтаря нічого не залишиться. 

Володимир Стемковський бачить порятунок у встановленні огорожі навколо кладовища, його освітленні та охороні. 

Забуті могили просять догляду 

У дні Великого посту, коли поспішаємо до могил рідних, аби прибрати їх, мимоволі згадуються ті могили, за якими ніхто вже не доглядає. Забуті могилки на кладовищі — сумне видовище. Вони свідчать, що найближчі родичі тих людей відійшли в потойбіччя, тож нікому навіть у поминальні дні згадати померлих. А ще сумніше, коли поховано когось далеко від рідної оселі, у чужій стороні. Такі могили так і просять їх прибрати.

Володимир Стемковський пригадує випадок, що стався з однією жінкою, в котрої на Ладомирському кладовищі немає похованої рідні, але вона постійно прибирає одну могилку. Розповіла, що якось їй наснився священик, російською попросив прибрати на його могилі. Наступного дня знайшла могилу капелана білоруського драгунського полку отця Михайла Антонова. Наступної ночі запитала в нього, чи та це могила. Він нічого не відповів, лише усміхнувся... 

Таких могил на кладовищі сотні. Деякі з них, з напіврозваленими пам’ятниками, як-от могила протоієрея Миколи Успенського. Як свідчить напис на пам’ятнику, він помер у далекому 1854 році. 

Чимало сміття на кладовищі: консервні банки, пластикові та скляні пляшки з-під пива та спиртного залишають «відвідувачі» кладовища. Це сміття — безмовне свідчення деградації сучасників, котрі не шанують пам’ять поколінь, які жили до них. 

У давнину був гарний звичай — дзвони дзвонили не лише на великі свята, а й за кожною душею, що відійшла. Тому хочеться пригадати гарні слова: «Не тішся, що по комусь дзвонять дзвони, вони будуть дзвонити й по тобі». Вони задзвонять по кожному з нас, але нехай цей час відтягнеться якомога надовше...