Все Буде Україна!

П’ятий рік війни. П’ятий рік страждань, сліз і молодих смертей. Вся історія становлення української державності схожа на червону нитку на материнському рушникові. Піт, сльози, кров, чорнозем, який жадібно ковтає молоді тіла синів і дочок нашої країни. Іноді здається, що всі біди світу звалилися на плечі українців, що наша молода незалежна Україна змушена розплачуватися за гріхи всіх.

«Ще не вмерли України ні слава, ні воля, 

Ще нам, браття українці, усміхнеться доля»… 

Рядки нашого гімну. А доля все ніяк не усміхалася. Пригадую, як одного часу наш гімн не давав спокою багатьом. І рядки трагічні, сумні, песимістичні. Змінити треба на якісь бадьорі (а в голові відразу починало лунати «Союз нерушимый республик свободных»…) Бадьоріші рядки, правда ж? І що? Ностальгія за «совком»?! Далі прапор став не таким: виявилося, що повимираємо ми, бо «вода сонце заллє». Тобто, треба перевернути прапор, щоб зверху жовтий колір (сонце), а знизу – синій (вода). Але здавна жовтий – це колір колосистої ниви, а синій – небо над головою. Тризуба чомусь обминули ( може, тому, що вила нагадував. А вилами можна рашистського герба-курку з’їсти).

Йдемо далі. Незалежність Україна здобула 24 серпня 1991 року, ставши республікою з парламентсько-президентською формою правління. І Парламент, і Президента обирає народ, який (за Конституцією України) є єдиним джерелом влади. Відповідно до статті 102 Конституції України, Президент України є Главою держави і виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Глава держави користується правом недоторканності на час виконання повноважень.  Основні повноваження Президента України закріплені у статті 106 Конституції України.

Народ – це ми з вами. Кожен, хто живе в Україні, має громадянство. Тобто, кожен, хто, незалежно від національності, віросповідання, політичних поглядів чи будь-яких орієнтацій, вважає себе українцем. А що ж означає БУТИ українцем? Писати можна багато всього, критикувати все і всіх. От тільки на критиці далеко не заїхати. Тим паче на відвертому паплюженні державних символів, інституцій та устрою. Ще й в умовах «гібридної» війни з РФ. Як на мене, спільне горе завжди об’єднує, робить націю монолітом. 

Я чомусь звернув увагу на те, що за всі неповні 28 років незалежності ми постійно невдоволені владою, парламентом і кожним Президентом. Лишаючи політику осторонь, можна впевнено заявити, що за всі ці роки ми так і не навчилися елементарної поваги до власноруч обраних інститутів. У нас не імперія, ми не Казахстан, не Білорусь і, тим паче, не Російська Федерація. Ми – демократична держава у самому серці Європи. Кожного свого політика ми обирали. Так, дехто і голосував «за гречку» чи «за футболку з гарною наліпкою». Але наші вибори світ визнавав такими, що відбулися без грубих порушень, без тотальних фальсифікацій. Чому ж тоді ми так зневажливо ставимося до свого вибору? Насправді, прикро і соромно, що за 28 років ми зневажаємо свій вибір. І мова аж ніяк не про політику. Це наша свідомість, яка так і лишається незрілою, недосконалою. Свідомість, яка ніяк не може здобути титул свідомості Національної. Це коли «Один за всіх і всі за одного»! 

До чого я все це веду? Зараз ми у стані агресії з боку сусідньої країни. У нас анексували Крим, частину Донбасу, напруга на Азовському і Чорному морях. Не виключена вірогідність повномасштабного вторгнення. За таких умов кожен з нас повинен дивитися на будь-яку ситуацію не тактично, а стратегічно. Тобто, ми повинні бути далекоглядними. Пам’ятати, що з боку агресора ведеться надпотужна інформаційна пропаганда, тиск. Кожне написане чи сказане нами слово ворог загортає у власну обгортку, виготовлену на Лубянці. Кожна подія в Україні висвітлюється росіянами з їхньої імперської позиції, з точки зору схибленого на владі царя-батюшки. Варто лише подивитися на обличчя ведучих провідних російських каналів. Скільки ненависті! Так працює інформаційна машина кремля. А ми, замість того, щоб протидіяти цій машині, влаштовуємо такі собі міжусобні війни, лаємо своїх у своєму ж домі.

Невже нічого позитивного не сталося? Єдина боєздатна Армія, все більш розквітла українська Мова, єдина православна Церква! Знаю, що почую у відповідь. Армію створили добробати і волонтери, мову популяризуємо ми ж самі, Церква – заслуга патріарха Філарета. Але! Війна триває вже п’ятий рік, довше Другої світової. Якою б не була наша армія, але вона програє ворожій. Чому ж тоді Путін досі не у Львові?! А тепер пригадайте, що знав світ про Україну та українців кілька років тому? Нас асоціювали з Росією, з пострадянською республікою. А що зараз? Навіть у глухій африканській країні можна почути «Слава Україні!» Церква повинна бути відокремлена від держави. Так прописано в Конституції. От тільки за всю історію існування людства я не знаходжу прикладів, коли ці два інститути стояли окремо. Тут я не зупинятимусь, бо можна писати і писати. І про масонів, і про католицькі ордени, і про «безгрішних» монахів-аскетів. У будь-якій державі церква відіграє (так чи інакше) якусь роль у всіх сферах суспільного життя.

Тепер про Президента. Тут варто зазначити, що це не задля передвиборчого піару. Я не акцентую уваги на конкретному прізвищі. Ми з вами паплюжили кожного президента своєї країни. Я про відсутність почуття поваги до самого інституту  президентства. Це вже як національна риса характеру – все не так і всі не такі. От лише не на часі показувати своє «фе» всьому світові. Адже цим ми допомагаємо ворогові, підливаємо масла у вогонь. Розпочинати потрібно, в першу чергу, з себе самого, з власної родини. Ідеальних людей немає, як немає ідеальних урядів і президентів. Але, коли ми вже власноруч довірили свої долі на певний термін (НЕ довічно!), то просто зобов’язані йти поруч, як би важко не було. Тролі не допоможуть вберегти країну від війни, не захистять наших дітей, не покращать умови нашого життя. Все це ми робитимемо разом, спільно, єдиним фронтом Заходу і Сходу, від Львова до Луганська, від Чернігова до Сімферополя. Критикувати можна, навіть треба. Але при цьому варто звертати на час, місце і на формулювання. Лити бруд задля самого бруду не слід. Адже сьогодні, в умовах війни, Президент не просто захищає національні інтереси країни у світі, але й проводить свідому кадрову політику по формуванню молодої, національно орієнтованої еліти. Ображаючи Президента, ми не ображаємо конкретно Ющенка чи Порошенка, а перш за все самих себе, свою країну, свій народ – свій вибір! Нам не вистачає поваги. Ми не поступаємося місцем старшим, не слухаємо батьківських порад, не поважаємо владу.  

Тож для початку я хочу посіяти у ваших душах та серцях зерна любові до рідної землі, поваги до власних надбань та історії. Якщо ми пишаємося, що ми  українці, що живемо в Україні, то ми зобов’язані поважати як саму державу, так і всі її атрибути: прапор, герб, гімн. Для кожної зміни свій час. Маємо таку владу (яку самі обрали), значить заслуговуємо саме такої. Ми не повинні відроджуватися чи поставати з попелу. Бо ми НЕ помирали НІКОЛИ! І не помремо! Треба лишень вдосконалити свою самосвідомість до рівня національної, світоглядно-ціннісної. Ми повинні перейнятися життєвою філософією власного багатонаціонального народу, у центрі якої перебуває вільна індивідуальність – Homo evropeus з його колосальною культурою волі та високорозвиненим почуттям національної честі й особистої гідності. Це не дозволить нам згинатися під ударами долі, ставати рабами чужинських орд. Бог посилає стільки випробувань, скільки ми можемо стерпіти. Це як похід Христа на Голгофу, який аж ніяк не був встелений трояндовими пелюстками. Шлях довгий, тернистий, з важким хрестом на плечах. Шлях, який того був вартий. Адже вижили ми з вами – люди. 

Так і з нами, з нашим відстоюванням незалежності, самостійності. Нам боляче, та ми зростаємо. Ми втрачаємо, але робимося сильнішими. Ми плачемо, але дух кріпне. Ми молимося, і Бог нас чує. Головне, стояти пліч-о- пліч, поряд, не зраджувати і не лишати на полі бою товаришів. Не співчувати, а самому діяти. Не ганьбити і клясти, а вносити конструктивні пропозиції та шляхи їх втілення. Не руйнувати, а будувати. Щоб не націоналізм ненависті, а націоналізм любові. Не гей-патріотизм чи диванна армія, а захист національних інтересів.  Саме від наших з вами дій, вчинків, висловлювань залежить національна безпека нашої молодої країни. Першочерговий пріоритет – спільна Перемога над агресором. Слава Україні!

Антон Боголюбов