Крамольна радіола, з якої слухали зарубіжні «голоси»
У багатьох на горищі чи у комірчині є старі й непотрібні речі, яким уже давно місце на сміттєзвалищі, але з якихось причин ми не поспішаємо з ними розлучатись. І не тому, що, може, вони ще згодяться, а швидше лишаємо їх як пам’ять про дорогих і близьких людей, яких немає поряд. Чи не викидаємо, бо не забули, як у скрутні часи ці речі цінувались і не всі мали можливість їх купити. А що вже тішились, як у когось з’являлися радіола чи телевізор! Усі сусіди йшли слухати і дивитися на таке диво техніки.
Не хоче розлучатися зі своєю ламповою радіолою «Рекорд-61» і 78-річна Марія Микитюк, яка мешкає у Володимирі-Волинському, бо, каже, ще справно працює. Онука Ольга вже не раз радила старенькій: «Бабцю, та викиньмо її, бо тільки місце займає у кімнаті». Але дарма, вона її й слухати не хоче.
Ось яку історію «розповіла» стара радіола, а правильніше — її господиня.
Марія Микитюк родом із Турійщини, народилася в Охідниках, мешкає у Володимирі. Зі своїм майбутнім чоловіком Сашею познайомилася на вигоні, коли пасла корову. Його батьки жили заможно, у хаті під бляхою, а згодом місцевого «куркуля» Мирона вивезли у Сибір. Хоч насправді він із дружиною усе життя працював каторжно, дні й ночі дбав за господарство. З хутора неподалік вони перевезли у село хату, весь сільгоспреманент, поставили клуню і, може, далі трудилися б, якби у той час не організовувалися колгоспи. Тоді і з їхнього обійстя багато забрали у колективне господарство, вивели зі стайні коней, із клуні — худобу. Від такої втрати господар захворів і довго лікувався. А якось надумав повернути те, чого позбувся. Однієї ночі, пильнуючи колгоспного сторожа, він вивів із ферми коня і корову. За це його засудили і вивезли у Сибір. За чоловіком, забравши четверо дітей, подалася і дружина Варка. Та невідомо з яких причин через півроку вона вернулась у рідні краї, лишивши на чужині двох старших дітей, а молодших — Сашка і Валю — привезла у село. Куди вивезли Мирона і чи живий-здоровий, ніхто тоді не знав, а дружина не розповідала.
«Куркульські» діти повиростали, вивчилися, Валя працювала медичкою у сусідньому селі Новосілках — туди вийшла заміж. А Саша, закінчивши Володимир-Волинське педучилище, — вчителем фізкультури у місцевій школі. Наприкінці 50-х він одружився з односельчанкою Марією, котру знав із дитинства. Отоді Микитюки і купили радіолу та декілька платівок — вони також збереглися. Глава родини приєднав до неї антену, а вночі вимикав електрику і годинами просиджував біля того ящика. Слухав «Голос Америки», «Радіо Свобода», «Німецьку хвилю» та Бі-Бі-Сі. Ці радіопередачі, на відміну від радянських, оперативно сповіщали і не замовчували, що діється у Радянському Союзі й світі. І хоч їх постійно «глушили», але Микитюк якось оминав ті «ловушки».
— Першим «ворожим голосом», який і я почула, був «Голос Америки» російською мовою. Це було на початку 50-х років, тоді вчилася у школі, — згадує пані Марія. — Хтось зі знайомих залишив у нас на зберігання радіоприймач «Родина», й мені закортіло його покрутити. Дуже здивувало незвичне подання інформації, бо відрізнялася від тієї, що передавали по «брехунцю». Я тоді запитала маму про це, але вона попередила, щоб нікому не говорила, що слухала радіостанції. У школі на уроках історії, на зборах піонерської та комсомольської організацій нам розповідали про щасливе та заможне життя радянських людей, про імперіалістів, які хочуть розв’язати війну і знищити Радянський Союз. А коли приходила додому і вмикала «Родину», то чула зовсім інше. Я не знала, кому вірити.
Щоб купити лампову радіолу, ми з чоловіком записалися в чергу і два рази в тиждень ходили у магазин відмічатися, — продовжує розмову бабуся. — Чекали декілька місяців, уже і не пам’ятаю, скільки за неї заплатили. Принесли довгоочікувану річ, поставили її біля вікна на тумбочку з мереживною скатертиною. Майже щовечора, з 18-ї і до 22-ї години, чоловік вмикав радіо, і потік радіоефіру із завиванням, свистом, пищанням вривався у нашу невелику квартиру. З цих передач ми довідалися про Воркутинське повстання, Норильське, Новочеркаський бунт, про вибух на лінкорі «Новоросійськ», Чорнобильську трагедію. Почули про події в Чехословаччині у 1968 році, вторгнення радянських військ в Афганістан. Із передач «Свободи» вперше довідалася про письменника Солженіцина, разом із чоловіком слухали уривки з його роману «Архіпелаг ГУЛАГ».
Жінка пригадує, як у сатиричному журналі «Перець» друкували карикатуру — в того, хто слухає «Голос Америки» та «Радіо Свобода», відростають великі вуха. А тоді, якби певні органи довідалися, що слухають чужі новини з-за кордону, поплатилися б свободою на довгі роки. Хоч Микитюк-старший таки мав зустрічі у КДБ...
Його дружина не розуміла, чому він тоді раптово покинув педагогічну роботу і пішов працювати на шахту в Нововолинськ, а пізніше їздив у Турійськ, згодом — в Іваничі, Горохів. Думала, чоловік шукає більш прибуткового заробітку. Лише згодом, через тридцять літ, довідалася, що затаїв від неї: усі роки, відтоді, коли забрали його батька, син був під пильним наглядом спецслужб. Три рази він подавав документи в інститут, й усі рази його не зараховували, бо знаходили різні причини. Лише вчетверте він усе-таки потрапив у тодішній Луцький педінститут. Опановував фах не вчителя історії, як мріяв, а фізкультури. А якось наперекір тим, хто його пильнував, одягнув на заняття вишиту сорочку, яку колись носив батько. Після такої «крамоли» викликали в обком керівника факультету, а винуватцеві у КДБ нагадали, чий він син, погрожували вигнати з навчального закладу. Правда, минулося, але він не каявся. Працюючи у школі, на уроках фізкультури розповідав дітям про Степана Бандеру, Івана Гонту, Ярослава Стецька, Романа Шухевича... За це Олександру Микитюку заборонили вчителювати й, за словами його дружини, «дозволили працювати тільки у шахтах». Але, очевидно, він, як щирий українець, і там агітував за вільну і незалежну державу, бо і звідти його звільняли. З цього приводу Олександр Миронович декілька разів звертався до суду, але і там знаходили мотиви, щоб усе лишити без змін.
Пізніше Микитюки придбали радіоприймач VEF і вже їхні діти, Ярослав і Василь, знали правду про Сахарова і Лук’яненка, Чорновола і Глушман, Григоренка і братів Горинів.
Лише у роки незалежності Олександр Микитюк уже не ховався і вільно слухав новини на своїй ламповій радіолі, яку сьогодні так береже його дружина.