Заможний мусульманин став християнином

І щасливий, що його не переслідують за віру

Від початку цього року набула чинності угода, за якою нелегальних мігрантів, що потрапили до ЄС із території України, повертатимуть нам назад. Це викликало неоднозначну реакцію в українському суспільстві: мало кого із співвітчизників надихає перспектива заповнення життєвого простору вихідцями з Південно-Східної Азії та Африки. Адже відтоді, як їх депортують із ЄС, у нелегалів два шляхи: повернутися додому або ж стати біженцем тут, в Україні.

Що стосується процедури утримання та депортації нелегалів на їх історичну батьківщину, то тут лунають фрази на кшталт: «ми не хочемо тримати тисячі біженців на національному бюджеті», «в України немає грошей, аби турбуватися про біженців».

Проте, як запевнив начальник відділу міграційної служби у Волинській області Богдан Пододворний, гроші на облаштування кордонів, тимчасових пунктів утримання іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні (такий відкрито і у волинських Журавичах), на їх депортацію виділяють ЄС та ООН. Тому бюджет України в цьому плані не надто страждає.

Щодо того, що Україна може перетворитися на притулок для мільйонів біженців із Африки та Азії — це також міф, який тиражується засобами масової інформації.

Достатньо прочитати Закон про біженців в Україні — і стане зрозуміло, що у нашій державі отримати цей статус не так просто.

— Статус біженця в Україні може отримати особа, яка у себе на батьківщині може стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, — розповів юристконсульт відділу міграційної служби у Волинській області Володимир ЛАКОДЕЙ. — Якщо людина виїхала зі своєї країни з паспортом, візою, це значить, що вона не піддавалась переслідуванням. Ці люди просто шукають кращої долі в чужих краях. Вони є так званими економічними мігрантами. А надання таким статусу біженця не передбачено нашим законодавством.

Ці слова підтверджуються і статистикою. Торік за набуттям статусу біженця до Волинської міграційної служби звернулася 91 особа. Отримали ж його лише 5 чоловік — 4 чеченці (за рішенням суду) та один громадянин Ірану.

Із ним ми й зустрілися. Звати хлопця Даман Мовадатнія, йому 27 років. В Ірані жив у провінції Хозестан. Це на березі моря. Даман каже, що він є вихідцем із досить заможної родини. Його дід — власник декількох магазинів на узбережжі, батько працює у нафтопереробній компанії. Декілька років Даман також працював разом з батьком. До України приїхав вчитися. У 2006 році вступив до Київського коледжу зв’язку. Хлопець зізнався, що обрав нашу державу тому, що сюди легше потрапити, ніж, приміром, до Америки. До того ж навчання коштує дешевше. Даман досить пристойно володіє російською мовою, трішки розуміє і читає українською. Що заставило його просити притулку?

— Ще будучи на Батьківщині, я побачив уві сні Ісуса Христа, який був на небі та світився золотом. Він сказав мені: «Йди до мене». Я повірив у нього і захотів змінити віру. Але в Ірані не міг звернутись кудись, щоб обрати віру в Христа. Попросив одного з друзів, який жив в Україні, щоб надіслав мені запрошення. Уже будучи в Україні, якось одного разу зайшов до Лаври, що знаходиться на Печерську, поговорив з одним із священиків, він дав мені Біблію. Потім в одного з моїх друзів я побачив папірець з адресою іранської церкви «Іслам, церкви повного Євангелія». Познайомився з пастором Саїдом Балагарібе. У 2006 році, в травні, я охрестився.Тоді ще жив у гуртожитку. До мене почали неприязно ставитися інші студенти-мусульмани. Повідомили у посольство, мені телефонували, погрожували вбити. Адже, згідно із законами ісламу, людина, яка змінила віру, стає віровідступником та має бути страчена. Уже після мого хрещення до Києва приїхав батько. Коли він вийшов до крамниці, його побили двоє чоловіків. Потім зателефонували мені й сказали, що це попередження. Зараз я живу в одній сім’ї єдиновірців у Рожищах. Навчання у коледжі зв’язку покинув, проте здобуваю освіту пастора. Уже влітку їду з місіонерською місією до Південної Кореї.

Даман каже, що в чисто побутовому плані тут живеться набагато важче, ніж в Ірані. До того ж, ставши християнином, він втратив матеріальну підтримку сім’ї.

— Раніше мені дід присилав 2-3 тисячі доларів на місяць. Зараз він категорично відмовляється допомагати, адже є правомірним мусульманином. Від вашої ж держави я не отримую жодної матеріальної підтримки. Проте я щасливий тим, що мене не переслідують за мою віру.

У міграційній службі зізнаються, що таких як Даман серед пошуковувачів статусу біженця мало. Здебільшого іноземці просять у нас притулку з єдиною метою — якнайдовше затриматись тут, практично біля самого кордону із ЄС, аби спробувати ще раз потрапити до Європи, де біженці отримують допомогу, на яку можуть прожити, ще й частину грошей додому надіслати. Так що перспектива залишитись в Україні, де практично немає роботи і дуже низька зарплата, їх мало приваблює.