Лісник приручив диких кабанів та оленицю

Де мешкає лісник Юрій Коваль, у селі Усичі Луцького району знають усі. Адже прославився він тим, що почав розводити диких звірів. Мало того, його улюблениця олениця вільно розгулювала вулицями села. Дехто з сусідів обурювався: мовляв, на городі шкоду робить. То тепер він її тримає у вольєрі. Приблизно такого змісту історію про усичівського лісника нещодавно почули «Відомості». Чим займається цей чоловік і чи насправді його дикі звірі ручні, вирішили пересвідчитися особисто.

Селом прогулятися — одне задоволення, адже майже у його центрі є великий ставок, обсаджений лісом. Так і хочеться постояти й подихати свіжим повітрям, помилуватися тутешнім краєвидом. А будинок лісника знайти не так просто, далеченько знаходиться — аж під самим лісом. Та відразу видно, що там живе господар. Гарна оселя, гараж, великий хлів і ще якісь прибудови. Стукаю у двері, відкриває дівчинка років 11, якраз у сінях замітала. Питаю:

— Тут живе лісник?

— Так, — відповідає, — зараз піду тата покличу. Чоловік не забарився. Поруч нього біг пес породи лайка. Відразу заспокоїв, що він мирний, і ми відправилися у вольєр. Доньці Інні батько наказав взяти яблук для Мілки. Дорогою він розповів, що у лісі працює з 93­-го року, спочатку майстром, тепер — помічником лісничого Шепельського лісництва. Пройшовши кілька метрів стежиною, а потім невеличким місточком через рів, ми опинилися перед брамою у вольєр. Юрій Володимирович відчинив двері, собаку лишив за ворітьми, їй це не сподобалося і вона почала вити. Але він пояснив, що псові туди не можна, бо звіра злякає.

Вже при вході було стоптано і зрито. Видно, що тварини саме тут трапезують, адже неподалік стояло корито з зерном, з іншої сторони на землі розсипана картопля і буряк.

— Бачте, картоплю не дуже хочуть їсти, — каже Юрій, — і зерно ще в кориті є, — оглядає свою господарку чоловік.

— О, Мілка! — вигукнула дівчинка.

Я обертаюся — стоїть олениця, така гарна, як описують у казках, не даремно її порода називається олень благородний. Видно, що вгодована, шерсть аж блищить. Мене як незнайомку понюхала, я обережно її погладила. А вже їсти яблука, що запропонувала Інна, Мілка не захотіла, напевно, при чужих соромиться. Як розповів Юрій, її ще маленьким оленятком зловили у дикій природі.

— Хоч цього робити не можна, — пояснює він. — Напевно, стара олениця, відчуваючи наближення людей, просто відійшла вбік, щоб відвести увагу потенційної небезпеки від свого дитинчати. А люди цим і скористалися. Викормили те оленятко, а коли воно виросло, тримати на дачі у хліві не захотіли, почули, що тут є вольєр і привезли мені. В травні нашій Мілці виповнився рік. Спочатку, щоб привикла, жила у хліві. Але вже через два тижні випустив на волю. То вона всього боялася, але потім так облюбувала лан кукурудзи, що днювала й ночувала в ньому. І в гараж за мною йшла, і в хату могла заскочити. Старшу дочку проводжала на автобус, коли їхала на навчання, а меншу — до школи й назад поверталася. З часом і сусіди до неї звикли, бо як вперше її побачили на вулиці, то прибігли і казали, що якийсь лось прийшов, та я пояснив, що це олениця. Але не всім подобалося, що тварина вільно розгулює, почали нарікати, що шкоду робить на городі, хоча ми її дуже добре кормимо, тому й забрав у вольєр. Плюс розпочався мисливський сезон, боюся, що можуть підстрелити.

— А вона у нас влітку їсти болгарський перець і помідори любила, — додає донька Інна.

— А ти її не боїшся? Кормиш? — запитую.

Тато випереджає відповідь і каже, що Інна — справжня його помічниця, дуже любить тваринок. Але олениця Мілка малих дітей чомусь не сприймає, мабуть, колись хтось із них її образив, тому Юрій наголосив, що все-таки біля неї треба бути обережним, бо може вдарити. Буває, і до дорослих вороже налаштована, напевно, відчуває поганих людей.

Після зустрічі з Мілкою Юрій Володимирович запропонував ще подивитися на диких кабанів. Поки прямували вглиб вольєра, він розповів, що дві свинки і кабанчик ще малими поросятками потрапили до нього.

— Спочатку, поки будували вольєр, тримали їх у хліві, — розповідає Юрій Володимирович. — Жінка так як і звичайним давала їсти. Одне порося було у жахливому стані, то молоком підкормлювали, і воно помалу набрало вагу. Зараз тільки одна має потомство, а інша, яку привезли з-під Горохова, змішана зі свійською, також мала поросят, але ми їх продали у Львівську область в мисливські угіддя для полювання.

— Дивіться, он там кабан, — показує Інна рукою. Я придивилася — справжнісінький дикий кабан з іклами. Він спав, а відчувши, що хтось іде, зірвався і сховався далі за деревами.

— Що, людей до себе не підпускає? — цікавлюся.

— У них зараз період гону, то він трохи агресивний, — пояснює Юрій Володимирович. — А от свинка ручна. І справді, почувши голос господаря, вона вийшла зі свого лігвища і направилася прямісінько до нас. Навіть погладити далася. Такого у жодному зоопарку точно не побачиш. Її виводок — поросюки кілограмів по 30 — потихеньку винурювали з лісу за нею, але до рук вже не підходили.

Поки що це всі тварини, які живуть у вольєрі на 10 га лісу. Юрій Володимирович пояснив, що колись у цих лісах було кабана багато, а зараз рідко трапляється. Бо кормової бази нема, грибників повно з Луцька приїжджає, які порушують спокій мешканців лісу. Плюс браконьєри вибивають. Тому він і ще двоє його колег вирішили зайнятися розведенням цих звірів. Звичайно, така справа дуже затратна, адже, як пояснив лісник, тільки 100 м сітки, якою обгороджено вольєр, коштує 5 тисяч гривень, а її пішло кілометр. А ще треба було стовпці позабивати, та й корм звірам у копійку обходиться. Надалі Юрій Володимирович зі своїми друзями планують взяти мисливські угіддя в оренду, зробити підкормочний майданчик, щоб звірі далеко не відходили, а трималися цих місць.