Чому українські вчені залишають країну?

Українських учених сьогодні можна зустріти в найбільших університетах світу. Контракти й гранти на дослідження для них набагато важливіші від державних кордонів.

30-літній киянин Дмитро Шаповалов, випускник КПІ за фахом «високі фізичні технології», кілька років назад виїхав учитися в один із провідних технічних університетів США - імені Джона Хопкінса. Зараз він працює над докторською дисертацією в лабораторії, що займається вивченням чорних дір. Розповідати про чорні діри й інші космічні об'єкти Шаповалов може годинами. З таким же трепетом він говорить і про те, як працюють учені в США. «Для американців неважливі зв'язки чи обставини. Якщо робота дає результат, для твоїх досліджень і на утримання тут легко знайдуться гроші», - описує Дмитро головну відмінність між американською й українською наукою.

Його дружина Катерина Ананьєва, теж випускниця КПІ, зараз учиться в Мічиганському університеті. До переїзду в США була аспіранткою. Тепер вивчає статистику, паралельно працюючи в лабораторії ґрунтознавства: вона моделює рух рідини в ґрунті. Стипендії, які одержують Дмитро і Катя, ледве перевищують прожитковий мінімум. Вистачає на їжу, книжки й підгузки для маленької дитини. Повертатися на батьківщину вони не поспішають. Тому що вдома, за їхніми словами, займатися наукою на такому рівні неможливо. «Ми не емігранти, ми просто вчені», - говорять вони. Відмітна риса вченого XXI століття - мобільність. Вони легко перетинають океани, кочуючи з місця на місце в пошуках грантів і лабораторій.

Яйця-космополіти

«Сучасні вчені космополітичні, для них головне - наука, а де нею займатися, питання не першочергове», - вважає  Петро Сурай, професор Шотландського сільськогосподарського коледжу, що прославився у Великобританії в 1999 році. Тоді протягом одного тижня всі провідні видання Туманного Альбіону розповіли про винахід доктора Сурая. У його лабораторії вивели чудо-яйця з підвищеним вмістом селену і вітаміну Е. Правда, те, що він над цим питанням працював, ще будучи завідувачем відділом фізіології, біохімії й харчування птахів Харківського інституту птахівництва, залишилося за кадром.

Петро Сурай - з першої хвилі пострадянської інтелектуальної еміграції. «Так вийшло, що пік професійної активності в мене збігся з розвалом Союзу, - розповідає вчений. - Тоді довелося вибирати: або йти у вантажники, або залишатися в науці. Я вибрав друге, але для цього довелося виїхати за кордон». Зараз пан Сурай - професор шести університетів по усім світі. Яйця по розробленій їм технології виготовляють в 35 країнах. До речі, і в Україні цим займаються деякі птахофабрики. Як вважає сам Сурай, від того що він поміняв місце проживання, батьківщина тільки виграла. «Якби я тоді не виїхав, навряд чи відбувся б як учений, - стверджує він. - Українська наука будується абсолютно по інших принципах. Тут можна бути професором і нічого не робити роками. Але головна проблема в тім, що наука й освіта існують окремо одне від одного».

Додумались до колайдера

Доктор фізико-математичних наук Геннадій Зінов'єв 15 років співпрацює з Європейською організацією ядерних досліджень (CERN). Саме їй належить найдорожча іграшка сучасної фізики - Великий андронний колайдер. Незважаючи на те, що Україна офіційно не входить в CERN, 17 українських учених розробляли елементи детекторів, завдяки яким на комп'ютери буде надходити інформація про те, які частки утворилися в колайдері. «До створення кожного з детекторів приклали руку вітчизняні фахівці, - пояснює Геннадій Зінов'єв. - Приміром, детектор Alice важить десять тонн, а у висоту досягає багатоповерхівки». Робота в проектах CERN для наших учених - можливість взяти участь в експериментах, які ніколи не будуть здійснені на батьківщині. Але про це пан Зінов'єв говорить без суму. Він вважає, що державі, що не може організувати дорогі дослідження в області фізики високих енергій, потрібно приєднатися до Європейської організації ядерних досліджень.

Ще одна тенденція сучасної науки - спільна робота вчених з різних країн. «Створювати умови для фундаментальної науки накладно навіть багатим країнам. Тому держави ділять фінансові зобов'язання між собою. Наприклад, в CERN входить 21 країна, а працюють там учені із усього світу, - розповідає Геннадій Зінов'єв. - У цьому понятті наші вчені, які будували колайдер, мабуть, єдина частина українського суспільства, що вже інтегрувалася в Європу».

І вашим і нашим

«Недавно в нас в інституті були попередні захисти. І з'ясувалося, що всі майбутні кандидати наук уже знайшли собі роботу в закордонних лабораторіях», - зі смутком у голосі говорить  Михайло Тукало, заступник директора Інституту молекулярної біології й генетики. Хоча й сам розуміє, що на батьківщині в молодих учених перспектив немає.

Сам професор 13 років працював на дві лабораторії: французьку й українську (рідну лабораторію він курирував по електронній пошті). До речі, у Михайла Тукала був один із самих довгих контрактів в історії Європейської лабораторії. «Цей дослідницький центр по молекулярній біології - полігон, куди приїжджають самі талановиті вчені із усього світу, найчастіше на три роки», - розповідає професор. Після закінчення контракту, незважаючи на численні запрошення з інших закордонних лабораторій, сім’я Тукало повернулася на батьківщину. Цього року в українському Інституті молекулярної біології й генетики був рекордний за останній час конкурс в аспірантуру. «У нас є талановита молодь, яку цікаво ростити. Звичайно, багато хто потім їде за рубіж, але вони встигають зробити внесок й у нашу науку» - відзначає Михайло Тукало.

Клуб наукових змін

Молекулярний біолог зі світовим ім'ям Наталя Шульга, проробивши більше 10 років у Дослідницькому інституті Рочестера, винайшла метод, завдяки якому можна спостерігати живу клітину в тривимірному просторі й у реальному часі. В Україну пані Шульга повернулася в 2005 році за запрошенням Києво-Могилянської академії. «Я приїхала, щоб будувати український Гарвард», - говорить вона. Правда, провести реформи до кінця навіть у самому передовому вузі країни їй так і не вдалося.

«Проблема української науки не тільки в тім, що в неї немає грошей, але й у тім, що вона кланова. В учених верхах сидять люди, які вже повинні бути на пенсії - вони лише займають місця молодих дослідників» - обурюється Наталя. Торік разом із вченими-однодумцями пані Шульга створила громадську організацію «Український науковий клуб», що склала рейтинг цитованості українських академіків. «Поряд зі світилами з найвищими рейтингами є просто нульові академіки - вони не повинні перебувати в Академії наук», - вважає Наталя. За її прогнозами, уже через три роки країна може залишитися без учених. Їм просто ніде й не на чому буде працювати.

Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, замміністра освіти й науки, дивиться на міграцію українських учених більш оптимістично. «Якщо на початку 90-х на постійне місце проживання за кордон їхали десятки докторів наук, то сьогодні - одиниці. В основному їдуть ненадовго, проводять експерименти, а результати розшифровують на батьківщині, - заспокоює він. - Але при цьому ми не рахуємо, скільки талановитих аспірантів залишає країну. От отут цифра більша. Мобільність учених - процес дуже корисний для науки».