Чому ми так не любимо Україну?

Одним із головних негативних наслідків для України останніх п'яти років називають погіршення міжнародного іміджу держави, говорячи, що його зіпсовано. З іншого боку, напередодні виборів 2004 року теж говорили, що наш імідж – нижче плінтуса. Тому виникає логічне питання, якщо нас і раніше не сприймали, то що могло зіпсуватися?  Якою є аргументація заяв про погіршення іміджу? Україна не вступила в НАТО та ЄС? А чому вона мала б вступити? Одного бажання деяких політиків тут мало. До того ж, днями глава МЗС Великої Британії офіційно заявив, що його держава воліє бачити Україну в Євросоюзі. А щодо НАТО, то позиція Альянсу цілком логічна: Україна «поки що не готова», але «рано чи пізно стане». Нехай і туманно, але все-таки позитивно.  Якби з Україною справді ніхто не хотів мати справу, то не було б зустрічей Ющенка та Байдена, Тимошенко та Меркель,  зрештою, підтримки діючого Прем'єра як кандидата в президенти з боку Європейської народної партії. Прикладів можна наводити безліч, у тому числі й довгостраждалий, але все-таки вступ України до СОТ. Звісно, було чимало випадків, які свідчать про прохолодне ставлення до України з боку ЄС та США, викликаних, перш за все, постійним конфліктом між гілками влади та її (влади) слабкості (згадаймо принаймні неодноразовий зрив спільних з НАТО навчань). Ця прохолода зокрема полягала у відсутності реакції на відверто недипломатичний лист Дмитра Медведєва Вікторові Ющенку та підтримки України в "газовій" війні з Росією. З іншого боку, той, хто говорить про повний аут у стосунках із Заходом, певно забув історію з «касетним скандалом» та «Кольчугами». Нагадаємо, лише один показовий момент – празький саміт НАТО 2002 року, на який західні держави наполегливо радили не приїжджати Леоніду Кучмі. Той, зрештою, приїхав, але одержав "добрячого ляпаса" у вигляді розсадки за французьким алфавітом, через що він сидів поруч з президентом Туреччини, а не Блером та Бушем.  Про негативний імідж України говорять також у контексті втрати можливостей, які їй надала «помаранчева революція». У цій тезі є значна частка істини, але тут, скоріше, йдеться про розчарування Україною, і ситуація може поліпшитися після президентських виборів.  Але якщо подивитися на ситуацію тверезо, без емоцій та сентиментів, то слід визнати, що в світі не знають, що таке «Україна». Якщо відкинути братів Кличків та Андрія Шевченка, то виявиться, що там щось чули про Чорнобиль, але думали, що то Росія, де бродять ведмеді і люди п'ють горілку у шапках-вушанках. Тепер же з подивом дізналися, що є така Україна. Воно й зрозуміло – що, власне, зуміли зробити за 18 років незалежності наші можновладці, щоб про Україну дізналися у світі бодай з якогось боку? Відмова від ядерної зброї? Так, було, але забулось, адже наша держава не використовувала цей факт як спосіб тиску у зовнішній політиці. Зараз же Президент відверто знущається над Заходом, постійно говорячи про жахи Голодомору, намагаючись, певно, зробити це козирною картою України, якою в Ізраїлю є Голокост. Але це все-таки не співрозмірні речі –  Голокост є загальновизнаним явищем, його досліджували по гарячим слідам одразу по завершенні Другої світової війни та до того ж, за наявності єврейського лоббі чи не в кожній із Західних держав. А де є українське лоббі?  Що ще? Згадана вище «помаранчева революція»? Можливо, але чим вона відрізнялась від «кольорових» революцій у Грузії та Киргизстані? Та й на початку 1990-х років прокотилась хвиля революцій у Східній Європі. Причому, на відміну від наших друзів, ми свою революцію таки не використали. У негативному сенсі ми теж себе не зарекомендували. У нас немає (на щастя) кривавих терактів, як в Іраку та Афганістані, ми не брязкаємо зброєю (як Північна Корея та Іран), зрештою, ми ні з ким постійно не воюємо (як Ізраїль і Палестина). То на що тоді ми можемо сподіватися? Але попри все це дипломатичний Захід все ще покладає певні надії на Україну, про це свідчать хоча б згадані вище заяви Мілібенда та Расмусена, а також довгоочікувана угода про асоціацію з ЄС, яка ось-ось має бути підписана. Щоправда пов'язано це скоріше з певним побоюванням Росії, точніше, повернення її впливу на Україну. Але це вже нюанси: якщо тобі пропонують вигоди, то яка різниця, чим це викликано? Свого часу Іван Франко, якого націоналісти часто намагаються приписати до своїх однодумців, писав у маловідомому для широкого загалу творі «Дещо про самого себе»: «Насамперед признаюся в тому гріху, що його багато патріотів вважає смертельним моїм гріхом: не люблю русинів. Так мало серед них найшов я справжніх характерів, а так багато дріб'язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити, незважаючи навіть на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони, не раз з найкращим наміром, вбивали мені під шкіру.  Зрозуміло, знаю між русинами декілька винятків, декілька осіб чистих і гідних усякої пошани (говорю про інтелігенцію, не про селян!), але ці винятки, на жаль, тільки стверджують загальний висновок. Признаюсь у ще більшому гріху: навіть нашої Русі не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити? Щоб любити її як географічне поняття, для цього я занадто великий ворог порожніх фраз, забагато бачив я світу, щоби запевняти, що ніде нема такої гарної природи, як на Русі. Щоб любити її історію, для цього досить добре її знаю, занадто гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості, братерства й волі, щоб не почувати, як мало в історії Русі прикладів справжнього громадянського духу, справжньої самопожертви, справжньої любові <...> Чи, може, маю любити Русь як расу – цю расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту сили й волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізноріднішого сорту? Чи, може, маю любити світлу будущину тієї Русі, коли тої будущини не знаю і для світлості її не бачу ніяких основ?» Актуально, правда? Ми маємо парадокс: самі не любимо свою державу, але хочемо, щоб її поважали і, певно, любили інші. Зрозуміло, що цей парадокс потім призводить до нерозуміння того, чому Україна ніяк нікуди не інтегрується і чому її ніхто нікуди не запрошує, крім Росії... Цей нічим не обґрунтований максималізм у зовнішньополітичних бажаннях українців історики майбутнього, цілком можливо, назвуть феноменом. Адже кожна держава перед тим, як інтегруватися до міжнародних структур, розбирається з внутрішніми проблемами, готує населення до цієї інтеграції. У нас же шукають свій унікальний шлях: спочатку Україну з якогось дива мають прийняти в ЄС і НАТО, а потім уже вони, західноєвропейці й натівці, будуть розбиратися з нашими проблемами. І що найцікавіше – це диво може статися. Хай і не в повному обсязі.