Експедиція у зону відчуження

Працівники окремої роти міліції показали, як живуть у радіоактивно забруднених селах через 27 років після аварії на ЧАЕС

Що сьогодні, 27 років по тому, залишилося від сіл, де колись жили та працювали люди? Як живуть у зоні небезпеки ті, хто не побажав їхати або повернувся у рідні краї? Знайти відповіді на ці запитання допомогла окрема рота міліції з охорони зони радіоактивного забруднення при УМВС України в Житомирській області, яка організувала екскурсію для журналістів.

Експедиція на чолі з командиром окремої роти міліції Сергієм Сергійчуком прямує в ту частину Народицького району Житомирщини, яка підлягала обов’язковому виселенню місцевих жителів у зв’язку з аварією на ЧАЕС 26 квітня 1986 року.

— Під нашою опікою сьогодні перебуває 35 населених пунктів Овруцького і Народицького районів, — розповідає Сергій Сергійович. — Це півтисячі квадратних кілометрів, де проживає близько 500 людей, в основному — похилого віку, які доживають відведений їм час. Є кілька сіл, де живуть по дві-три людини. Ось, наприклад, у селі Звіздаль мешкає тільки літня сімейна пара, що нікуди не захотіла виїжджати. А у Великих Кліщах нещодавно померла остання мешканка. Проте є села, куди жителі повернулися. Такі, наприклад, як Лозниця, де сьогодні проживає 28 людей, навіть молодь.

Але ми їхали в село Малі Кліщі. Тут залишилися тільки три бабусі, що живуть по сусідству. Всім трьом — давно за 80. Із заростей ще неодягненого молодого лісу не відразу можна розгледіти якісь будівлі. Над дорогою — зупинка, прикрита зломленим деревом, на якій уже давно ніхто не чекає автобуса, що йшов у районний центр, під її дахом не ховаються від дощу та снігу.

Цікавість тягне заглянути в один із будинків, де колись хтось жив. Сергій Сергійович не заперечує. Вхідні двері не замкнені — від кого та що тут приховувати? Всередині, як і очікувалося, темно, сиро та холодно. Кругом — безлад, мабуть, залишений господарями під час екстреної евакуації: на підлозі — запилені речі, домашнє начиння, на стінах — уже нікому не потрібні плакати. Біля темного вікна — буфет із акуратно розставленим ще хазяями посудом. Під стелею в обрамленні вишитих гладдю рушників ховається святий образ Господній. Безликий святий байдуже дивиться на чужинців, які навіщось потривожили спокій цього будинку.

Сергій Сергійович тим часом показує знайдені старовинні речі домашнього вжитку — рубель (дерев’яне приладдя для прасування) та частини ткацького верстата.

— У таких покинутих будинках знаходяться старовинні речі, — пояснює Сергій Сергійчук. — За ними часто полюють колекціонери й охочі заробити на раритеті. Наше завдання — не допустити мародерства у покинутих житлах. І навіть не тому, що ці речі комусь належать, адже за ними навряд чи хтось повернеться. Всі предмети радіоактивно небезпечні, оскільки, згідно з показниками дозиметра, рівень радіації тут утричі перевищує норму.

Живі душі мертвої зони

На іншому кінці села вже кілька десятків років сусідять три бабці. Їх ми застали у господарських турботах: біля своїх хаток возилися з картоплею, яку дістали з льохів і готували для садіння на городах. Тим часом на одному з будинків побачили чоловіків, які лагодили дах, що провалився за зиму.

— Це мої бійці, — пояснив Сергій Сергійович. — Тут поряд розміщений контрольно-пропускний пункт, куди на 15 діб заступають чергувати міліціонери роти. Як правило, вони — перша допомога для місцевих жителів. Ось зараз бабі Ніні дах лагодять.

Власне зона відчуження починається за межами шлагбаума, що перегороджує подальший шлях. Щоб пройти далі, потрібен спеціальний пропуск або дозвіл. Інакше — штраф згідно з законодавством. Не боїться штрафу тільки 86-літня Галина Олександрівна Повар, будинок якої стоїть якраз за шлагбаумом. Зігнута у три погибелі старенька пересувається, спираючись на дві палиці. Вона запрошує нас до свого обійстя.

У будинку дві просторі кімнати, прибрані на старий лад, із піччю та лежаком на ній. Галина Олександрівна розповідає, що час від часу її забирає син до себе у Запоріжжя. Проте переїжджати назовсім вона не хоче: тут прожила все життя, поховала чоловіка. Радіації не боялася та не боїться, а що їй нездоровиться, то це від старості. Хліб і необхідні продукти сюди доставляє автокіоск. Багато по господарству зробити не може, але під боком у неї «солдати» (міліціонери окремої роти), які ніколи не відмовлять у допомозі.

Святиня відкрита для всіх

З Малих їдемо у Великі Кліщі. У цьому селі віднедавна вже немає жодного жителя. Але унікальне воно своєю церквою. Двері святині відкриті. В храм може увійти будь-хто, помолитися, вклонитися святим образам, залишити грамотки за здоров’я та за упокій, а також пожертвування.

— Службу в церкві правлять три рази на рік, — розповідає Сергій Сергійчук. — Для цього спеціально приїжджає батюшка з сусіднього села. Цій каплиці близько 200 років, — продовжує. — В різний час Великі Кліщі тричі були охоплені вогнем із різних сторін. Але як тільки полум’я наближалося до церкви, всі три рази якимось незрозумілим чином обходило її.

Служба мирна, але небезпечна

Наостанок Сергій Сергійчук везе нас до ще одного контрольно-пропускного пункту «Колісники». Це фактично за десяток кілометрів від державного кордону з Білоруссю. Прикордонна зона перекрита зоною радіоактивною — за шлагбаумом розкинулися повністю виселені села. Дорогою з обох боків спостерігаємо все такий же сумний краєвид — напіврозвалені та занедбані будинки. Дозиметр у машині пищить, попереджаючи про підвищення рівня радіоактивного фону.

— Тут є місця, де перебувати небезпечно, — пояснює Сергій Сергійович. — Причина криється в радіоактивних плямах, де потужність випромінювання значно перевищує норму. Наших бійців ми інформуємо про їх місцезнаходження. Та, попри це, навіть дотримуючись усіх правил безпеки, вже після трьох років служби деякі здорові хлопці починають страждати від гіпертонії та інших болячок.