До Варшави і назад

Доба в дорозі — і маса вражень

Щоразу, повертаючись із закордоння, задаю собі одне і те ж питання: чому ми не такі як усі? Руки в українців не з того місця ростуть? Ніби з того. Менш розумні? Та ні. І розумні, і талановиті, і працьовиті. То чому ж так погано живемо? Висновок напрошується один — злодіїв у нас забагато розвелося. І не де-небудь, а в коридорах влади. Зупинити цей процес уже стає просто неможливо. Та й врешті ніхто цього робити не хоче.

Дороги як дзеркало 

Планували справитись за білого дня. Не вийшло. В Устилузі на нас чекала чималенька черга. Не допомогло ні посвідчення журналіста, ні службова віза. Відстояли як всі. Хоча, якщо чесно, це неправильно. Для робочої поїздки завжди повинен бути «коридор». Ми не їхали на офіційні заходи, які б вимагали конкретної години, тому реагували спокійно. У черзі, як ми помітили, в основному проглядались «поношені» польські автомобілі. Напевно, жителі 30-кілометрової зони використовують свій шанс з'їздити в сусідню країну за покупками, хоча... Три години повільного просування — і ми нарешті на польській землі. Після ям і трамплінів наш автомобіль легко та плавно взяв курс на Варшаву. Водій стежив за дорогою, ми ж, пасажири, весь свій погляд спрямували на розгляд краєвидів і на те, що відбувалось по обидва боки дороги. А дивитись було на що. Незважаючи на те, що дороги в сусідній державі завжди викликали лише приємне враження, цього разу воно ще більше підсилилось. Сумніву не було: поляки серйозно готуються до Євро-2012. Майже на всьому проміжку траси, від кордону до Любліна, працювали будівельники. Такої кількості людей в помаранчевих жилетах за роботою і техніки не бачили ніколи. Цікава деталь. Поляки не просто кладуть асфальт на проїжджій частині, вони по обидва боки вздовж траси риють глибокі канави, напевно, щоб стікала вода, і паралельно роблять доріжки з періодичним виходом на проїжджу частину. Звісно, для зручності пішоходів та велосипедистів. Крім того, у сільській місцині абсолютно від кожного будинку, який виходить на дорогу, пролягла вузенька (для однієї одиниці транспорту) асфальтівка. Все акуратно, красиво. Поряд рівненькі, доглянуті поля. Зілля до пояса, як і чагарників над дорогою не зустрінете. Кущі охайно підстрижені, трава скошена. І хоча ми своїм автомобілем їхали вперше, заблукати було неможливо. Виразні розмітки і дорожні написи чітко вказували напрямок. За всю поїздку туди й назад поліцейських не зустріли. Мабуть, нема потреби, за авто уважно стежать відеокамери, яких вздовж дороги встановлено чимало. Ми для себе навіть відмітили, що ці прибори дуже дисциплінують водіїв. Звичайно, як завжди, є виняток із правил: хтось кудись поспішає, відповідно, не дотримується встановлених швидкостей, але загалом самодисципліна на дорозі відчувається. Це лише свідчить про те, що водії не бажають платити штрафи. В столиці Польщі теж встановлено багато відеокамер.

І ціни не «кусаються»

Мінімальна зарплата в Польщі — 1317 злотих — це 40% середньомісячної заробітної плати по країні. Тобто середня — в межах трьох тисяч. А тепер подивимось на ціни. Зважаючи на те, що в торгових точках країни постійно відбуваються розпродажі, ви легко можете купити, приміром, німецьке взуття за 99 злотих, туфлі, футболки — 50-70 злотих. Кофтинку від 50 до 100 злотих. Джинси — за 119 -350 злотих. Плаття за 130-190 злотих. Безперечно, тут є й дуже дорогий одяг — 400-1500 євро. Але це вже для тих, хто може таку розкіш собі дозволити. Тобто, навіть при мінімальній зарплаті поляки можуть без проблем одягнутись, до речі, в якісний товар, і прогодувати себе, бо ціни на продукти теж невисокі.  А тепер візьмемо для порівняння Україну. Чи може при мінімалці у 630 гривень людина одягнутись, коли чобітків дешевше 650 не знайдеш? Найдешевша кофтинка коштує від 250. Після другого прання може слугувати тільки для домашнього вжитку. Плаття, яке б після того ж таки прання ще зберігало більш-менш нормальний вигляд — від 800 гривень і вище, ті ж самі джинси — 400-600 гривень. Сьогодні м’ясо вже коштує 60 гривень за кілограм. А ще ж треба сплатити комунальні послуги — як мінімум половину мінімальної зарплати. Мимоволі виникає питання — як взагалі українці умудряються виживати? Адже, як би не рахував, прибутки з видатками не сходяться.

То що у нас не так?

Та все не так. Якщо для наших сусідів-поляків характерно будувати дороги, то Україна в основному їх латає. І, якщо десь колись вдається провести реконструкцію певної ділянки шляху, то кричимо на кожному стовпі, що зробили таку велику справу (!) — кілометр-два дороги реконструювали, які уже через півроку проситимуть тої ж таки латки. Про будівництво нових взагалі розмова не йде. Сьогоднішній день до уваги не береться, все ж таки готуємось до Євро-2012. Але, якщо навіть порівняти, як поляки це роблять і ми — велика різниця. Ідемо далі. Всі населені пункти сусідньої держави, незважаючи село це чи місто, асфальтовані. Ми ж навіть обласний центр, для прикладу візьмемо наш Луцьк, не здатні привести в порядок. Скажіть, на якій дорозі і який відрізок шляху ми можемо проїхати, щоб не натрапити на яму чи відкритий колодязь? А ви помітили, як останнім часом стрибають люки? Це все робота новопридбаних закордонних сміттєзбиральних машин. Таке враження, що їх спеціально закупили, аби добити дороги до кінця. Наступне: чому у поляків так чисто, а ми потопаємо в бруді? Правильно, ментальність у нас така. Ну, не виховав ніхто в українців любов до чистоти. В під'їзді наплювати — запросто, папірець викинути на вулиці — без проблем. Пляшку з-під пива під лавочкою залишити — аналогічно. Пригадайте, скільки років ми говорили про те, що немає в громадських місцях урн. Тепер є, але народ на них не реагує. Де сидить чи стоїть, там і залишає сміття.

Менше треба красти

Вісімнадцять років незалежності держави. Здавалось би, повнолітній вік. Уже можна було б про якісь досягнення говорити. А ми маємо ще гіршу країну, ніж отримали після розпаду Союзу. Сьогодні немає жодного державного підприємства, яке б сказало, що воно знаходиться в стадії розквіту. Приватні теж не краще почуваються. В погоні за мільйонами їх власники абсолютно нічого не зробили і не роблять для модернізації виробництва. А саме головне — у нас в країні немає цього виробництва. Щоб не бути голослівним, ідемо на ринок. І що ми бачимо? Одяг турецький, китайський і польський. Взуття тих же виробників, плюс російське. Побутова хімія — німецька, польська. А де українське? Правильно, нема. І не може бути. Вісімнадцять років набивали власні кишені й пальцем не поворухнули, щоб хоч якісь прийняти закони, що дозволяли б українцям розвивати вітчизняне виробництво, щоб не купували втридорога китайський «ширпотреб», а носили свій одяг — дешевий і якісний. І товарообмін би йшов, і економіка розвивалася. І кризу набагато легше пережили б. Але для країни України, мабуть, це не характерно.