В Україні немає «мовної війни», є війна багатих і бідних

Якщо вірити деяким нашим політикам, то в нас дві країни — східняків і западенців. А ще, якщо вірити тим же політикам, то між цими країнами  розгортаються суперечки, ледве не війна. Та чи дійсно це так? Невже те, що ми спілкуємося різними мовами, робить нас ворогами?

Декілька тижнів тому мені випала нагода відвідати південь нашої Батьківщини. Це, звичайно ж, не «жахливий» і розрекламований Донецьк, проте є на що подивитися і є що послухати. Першою мене зустріла Одеса. Окрема республіка, яка живе за власними правилами, — саме так найчастіше характеризували це місто. І це дійсно так, але я зрозумію це згодом. Першого ж дня я зрозуміла лишень, що тут і справді живуть за власними правилами. Для цього варто було потрапити на відомий одеський «Привоз». Чесно, спочатку подумала, що я в божевільні: сотні людей, і всі кудись поспішають, стільки ж автомобілів, для котрих, як я побачила, не існує правил, безпритульні тварини, шум, і все це одночасно, все злилось у одне ціле… Після цього у мене вперше промайнула думка про те, що в Одесі потрібно вміти жити. А поки що я поспішала до Очакова, невеличкого містечка в Миколаївській області, яке розкинулося на березі моря. Проте я точно знала, що обов’язково повернуся до цього божевільного міста…

Очаків… Повна протилежність Одеси. Спокійне й тихе містечко, головним заробітком якого є море і туристи. Перше, що відпочивальники бачать тут, — це таксі та жіночки з оголошеннями: «Сдаю комнаты». Оголошення російською, розмови — також… Мене це не дивувало, я була готова, але… Так бракувало української! Якщо ви запитаєте, якою ж мовою спілкувалась я, то відповім — українською. І ніхто не дивився на мене великими очима! Навпаки, дехто навіть намагався відповідати нашою державною. І відповідали!

Я оселилась у пані Наталії. Сім’я у неї невелика — вона, чоловік і син. Усі також розмовляють російською, проте чудово розуміють українську і за потреби використовують її в житті. Якось розговорилися про мову та про політику. І мені сказали, російською, що немає жодної війни між українцями. Це політики, яким, напевно, вигідно сіяти розбрат між людьми, стверджують про війну, а насправді… А насправді всі ми — сини та доньки однієї країни. Неважливо, у якому регіоні жити, це жодним чином не впливає на любов до Батьківщини та стосунки між людьми. Сім’я пані Наталі приймає у себе гостей і зі Львова, і з Луганська, і з Києва, і з Карпат… І всім раді, про всіх відгукуються тепло. Жодного разу я не чула ні про яку війну.

Далі моєю зупинкою був Миколаїв. Пробула там лише один день, відвідувала знаменитий зоопарк. Туди дійсно варто завітати, бо подивитися є на що. От лишень слон чомусь здох, сказали, що від старості. Щось не живеться слонам в Україні…

На фото: У Миколаївському зоопарку

Крім зоопарку, мене вразили білборди. Мушу сказати, що неприємно вразили. Це були білборди на захист російської мови, з таким текстом, що, мовляв, нас, російськомовних, 780 тисяч, тож чи потрібна нам російська мова? До слова, таких білбордів ні в Одесі, ні в Очакові я не бачила.

І знову Одеса. І знову час дивуватися. Саме в Одесі я побачила різкий контраст між життям різних верств населення. Особливо це відчувається, якщо відвідати Царське Село. До цього моменту такі «хатки» я бачила лише в кіно.

У тому, що ці палаци збудовані за «чесно» зароблені, ніхто і не сумнівається… Та навіть не це мене найбільше обурило, бо ж кого тепер здивуєш корупцією та несправедливістю? Просто, дивлячись на паркани, які оточують ці будинки, думаю: а від кого ж вони так захищаються? Чомусь згадалося наше українське село, в якому люди, стомлені працею, збираються літніми вечорами на чийомусь подвір’ї та проводжають день, що минув, тихими розмовами… А ці пани, певно, і не знають, що воно таке — зустрічати у себе на подвір’ї гостей. Сюди, напевно, треба з паспортами приходити, а поки дійдеш до будинку, доведеться пройти не один митний контроль…

Наступною зупинкою в Одесі був морський вокзал — візитівка міста. Краса, звичайно, неймовірна, але мій настрій знову трохи зіпсувався. Ось такі «човники» — чиясь приватна власність. Без сумніву, куплені за «заробітну плату».

На фото: Одеський порт

Можливо, мене б це і не зачепило, якби перед входом до морського вокзалу, в підземному переході, я не побачила бабусю. Старенька, долаючи сором, просила на хліб. Просила, щоб не померти з голоду, і це тоді, коли черговий «чесний» бізнесмен чи політик купував чергову яхту чи будував новий палац…

Якщо повернутися до питання про «мовну війну», то і в Одесі я не побачила жодних проблем. Та й узагалі, не розумію, яка може бути війна. Хоча ні, суперечки є. От лишень не ті, про які говорять політики. У нас зовсім не «мовна війна», а війна багатих і бідних. Не раз я чула, як люди жалілися на наших «вождів» — Президента і депутатів, не раз кляли корупцію, говорили про бідність, про несправедливість… І навіть той скандальний «мовний» закон, за словами жителів російськомовної Одеси, потрібен більше самим політикам, які неспроможні вивчити українську.

Незважаючи ні на що, я полюбила Одесу. Це чудове місто, у якому живуть найвеселіші та найоптимістичніші люди у світі. Тому, від’їжджаючи додому, пообіцяла, що повернуся. Я побачила ще так мало! Обов’язково повернуся, щоб іще раз зануритися у казкову атмосферу цього чудо-міста, яке знайшло прихисток на березі моря. Повернуся, щоб іще раз побачити надпис, який назавжди залишився у моєму серці: «Ласкаво просимо в місто-герой Одесу!»…