Українські заробітчани можуть зробити в Італії кар’єру

Вони ж віддають перевагу  низькокваліфікованим роботам

Італія є однією з країн, куди найчастіше українці їдуть на заробітки. Про те, як вони там живуть і якою ціною їм даються кровно зароблені гроші саме у Південній Італії розповів представник Генерального консульства України в Неаполі Олег Дорош. Можливість поспілкуватися з ним у режимі онлайн надала Волинська обласна служба зайнятості.

— Офіційно тут, у Неаполі, українських заробітчан 30 тисяч чоловік, а нелегальних близько 100 тисяч, — розпочав із узагальнень пан Дорош. — Компетенція Генерального консульства — це цілий Південь країни довжиною 700 кілометрів, куди входить чотири регіони: Кампанія, Калабрія, Апулія і Базиліката. На одного «легала» припадає три-чотири нелегали. З огляду на таку пропорцію вважається, що тут є 300-350 тисяч громадян України. Скажімо, в регіоні Кампанія українці займають друге місце за кількістю населення після італійців, потім ідуть громадяни Румунії, Марокко, Шрі-Ланки. Середня заробітна плата становить 700 євро. В основному працюють жінки, їх 85%. Вони доглядають людей похилого віку, прибирають. Ці роботи не вимагають високої кваліфікації, хорошого знання італійської мови, і люди якось дають собі раду. Є українці-бізнесмени, які відкрили тут якусь підприємницьку діяльність. Найчастіше — магазини з українськими продуктами, які закуповують у Німеччині, адже німці виготовляють їх за українською рецептурою. Усі тут почуваються тимчасовими гостями, через це і знаходять для себе виправдання, чому не вчать мову, чому не хочуть розвиватися і підтверджувати свої українські дипломи. Кажуть: «Я тут ненадовго, от ще дочка вступить в інститут…» — і так триває роками. Однак, якщо ти не вдосконалюєшся, то помаленьку деградуєш не лише в сенсі інтелектуальному, а в усіх сенсах. Італія — країна без високих амбіцій і честолюбства, всього лише 13% населення має вищу освіту, на відміну від, скажімо, країн екс-соціалістичного табору. З них 90% знаходяться на території індустріально розвиненої Півночі Італії. Тож українці, які мають вищу освіту, якщо є бажання, могли б тут багато чого зробити і досягти, але підтвердження диплома стає для них проблемою, як і знання італійської мови… І тому найчастіше обирають простіший шлях — доглядати за бабусями. Хоча процедура підтвердження дипломів із гуманітарних дисциплін, економічних, психологічних не є надто складною. А от підтвердити диплом юриста чи інженера вже важче. Треба спочатку не менше п’яти-шести років попрацювати під керівництвом досвідченого інженера. Тут є центри, схожі на наші центри зайнятості, які мають багато програм із професійної перепідготовки. Ними також можна скористатись, а потім влаштовуватися на роботу. Та для цих програм потрібно мати мінімальний пакет документів, серед яких свідоцтво про освіту, яке потрібно певним чином легалізувати, підтвердити тут, в Італії. Та це не є великою проблемою.

— Наскільки складно українцям знайти роботу в Неаполі та чи багато наших заробітчан через кризу повертаються додому?

— Роботи тут достатньо. Статистика свідчить, що італійцям бракує понад 100 тисяч фахівців. Не чорноробів, не доглядальниць, а саме спеціалістів. Італійська влада робить усе, щоб швидше легалізувати спеціаліста. Єдине — потрібно показати працедавцю рівень своєї кваліфікації. Низькокваліфікованої роботи для чоловіків нема, а от для жінок є. Можливо, через кризу трохи зменшилися заробітки, але в Італії родина на першому місці, тому, як і раніше, тут треба доглядати, прибирати, варити їсти. Новим людям набагато складніше без знання мови та місцевих реалій прижитися. Повертаються додому ті, хто в Італії короткий проміжок часу, років два-три.

— Які випадки з життя наших заробітчан вам найбільше запам’яталися?

— Багато людей не витримує, доглядаючи за хворими, адже ті не завжди адекватні. Психіатричних закладів як таких в Італії нема. Тому цілодобово перебувати з психічнохворим чи інвалідом важко. Чоловіки, виконуючи низькокваліфіковану роботу, не відчувають самореалізації і починають пити. От недавно приїхала жіночка з Кривого Рогу. Вийшла на вокзалі в Неаполі, витягнула з сумочки мобільний телефон, щоб подзвонити щодо замовленого місця працевлаштування. В цей момент у неї рвонули сумку з документами. Жодного слова італійською не знала, та якось у поліції пояснила, хто вона, її направили до нас. На щастя, консульство за 800 метрів від вокзалу. Першого дня поселив її тут же, а потім відправив до монашок. Там вона побула тиждень. Виявляється, ще дорогою застудилась, отримала запалення легенів. Два тижні черниці її виходжували, а потім вона, плачучи, сказала: «Хочу в Україну». Кажу: «Та як ви повернетеся? Ви ж дві з половиною тисячі євро позичили, щоб сюди приїхати». Жінка наполягала, мовляв, буде продавати квартиру, щоб розрахуватися з боргами. Завдяки громадській організації «Україна Європа Плюс» вдалося повернути її на Україну. І таких випадків було кілька десятків. Або інша ситуація: привозять, забирають паспорти, люди по сім-вісім місяців працюють без зарплати. Проблема в тому, що не італійці є організаторами всього цього!

— Скільки українців гине і скільки сидить у тюрмі?

— За минулий рік консульство відправило в Україну 101 труну наших співгромадян, 26 осіб були поховані на території Італії, але ми володіємо не всією інформацією. Чому? Бо коли відбувається поховання на території Італії, то цим займається місцева влада. До нас звертаються, якщо покійник є невпізнаним, якщо є необхідність відправити тіло в Україну. Арештованих дуже багато, в основному за нелегальне перебування. Перший арешт адміністративний, другий — кримінальний. Тих, хто сидить за конкретні злочини, небагато, здебільшого за нелегальну торгівлю цигарками, алкоголем, нелегальне перевезення, наркотики. Станом на сьогодні приблизно 60 чоловік на Півдні Італії відбувають покарання за злочини, але це люди, яких посадили у 2003-2004 роках. За останні чотири роки було лише три кримінальні справи.

— За яких умов наші заробітчани можуть отримати італійське громадянство?

— Після десяти років легальної роботи або двох років перебування у шлюбі з італійцем можна говорити про громадянство. Нашій діаспорі тут реально 11-12 років. Перші заробітчани сюди приїхали у 1997-1998 роках, отримали документи. У 2001-2002 була масова легалізація. Тому зараз у багатьох доходить до 10 років легального перебування, а значить, уже є можливість отримувати тут мінімальну пенсію. Жінки, які досягають 60-літнього віку, можуть оформляти пенсію. Італія достатньо соціальна держава. Якщо ти легальний працівник, можеш отримати гроші на неповнолітніх дітей, їхнє навчання, скасування деяких видів податків у тих чи інших ситуаціях.

— Чи є діаспора в Неаполі, чи створюються школи для заробітчан?

— На Півдні Італії щороку проходить конкурс української пісні. Два роки тому відбулися Дні української культури. Є кілька недільних шкіл, дитячі садочки, але створюються вони абсолютно на добровільних засадах — це волонтерська діяльність. Наше консульство як може допомагає: передаємо підручники, диски. Південна Італія — це країна економічних емігрантів. Тут практично в кожній родині є хтось, хто заробляв гроші у різний час чи в Америці, чи в Німеччині. Тому тут достатньо толерантне ставлення до заробітчан. Італійці бачать, що ми працьовиті, допомагають нашим громадянам із лікуванням, похоронами. А ще Південь Італії — це туристична зона, відпочинок тут екологічно чистий. Маючи бажання рости і вдосконалюватися, наші люди змогли б знайти себе тут, і італійці могли б із нами співпрацювати.