Діду Люсіку на звіті Волинської області підтанцьовував Президент
Старожил «Троїстих музик» радує людей понад 60 роківХто такий Ілля Олексійович в Овадному (Володимир-Волинський район) та довколишніх селах, мало хто знає. Зате будинок діда Люсіка всяк покаже, бо нема над нього у тамтешній окрузі веселуна-сміхотуна, ще й гарного музиканта. На скількох весіллях грав, місцева знаменитість із роду Дячуків навіть рахувати не береться. — У нас, Дячуків, усі музиканти з діда-прадіда, і всі самоучки. Дід, батько, дядько і брат — скрипалі, вчили й мене, та не судилося. Брат, опановуючи барабан, через скарлатину втратив слух, у такт попадати не міг, збивався з ритму. Тато на барабан посадив мене, а старшого навчив скрипальству. Дячуки — то були одні музиканти на всі села. Куди кликали, там і грали: ми з братом і батько з дідом. На весілля ще поляка-кларнетиста з собою брали. А я років вісім тоді мав, — сміючись, тепер згадує дід Люсік оту першу науку. У свої малі літа Ілля добре затямив нехитру сімейну математику: як музики будуть «збірними», то виручку доведеться ділити кожному, а так — увесь заробіток вдома залишиться. Сорок років Ілля Олексійович працював в «Укртелекомі», а грав, каже, завжди. Як повернувся з армійської служби, брав участь у сільській самодіяльності. Десь тоді, у 1950-му, сформувалися оваднівські «Троїсті музики», відомі нині Волинському краю й розціловані, буквально, столичною публікою. — А я, знаєте, давно хотів усілякі «номери» біля барабана виробляти, — змовницьки ділиться професійним успіхом дід Люсік, — але соромився. Аж якось один керівник від культури після концерту каже мені, що це ви, мовляв, Олексійовичу, граєте, стримано, скуто? Як годиться, — відповідаю, — бо ще люди скажуть, що дід напився. На те він мені: «Так ви ж народний музикант, значить, робіть все, що подобається народу». То я у Києві (ми там на творчому звіті представляли Волинь) як почав на барабані «вишивати», і бігав довкола нього, і ходив, і чого тільки не творив, глядачі аплодували нам стоячи, а Президент Ющенко на місці підтанцьовував. Ну, я сам не роздивлявся, бо біля свого інструменту працював, а хлопці добре бачили, що в залі робилося. З Антоніною Феодосіївною Ілля Олексійович торік відзначали смарагдове весілля — 55 років подружнього життя. — Бабушка, — лагідно називає дід Люсік свою половинку, — мене береже, лікує. Раніше, правда, плакала, як я кожні вихідні на весілля грати збирався. Сердилася, що я рідко у неділю вдома залишався. Однак, хоч сварилася, та сорочки мені «на гастролі» (виїзні концерти) сама вишивала і гроші давала. Щодо посміятися, то дід Люсік і тут перший. Байок та анекдотів безліч знає, на дорогу до Луцька й назад без перерви вистачить, аби попутники тільки від сміху животи не надірвали, — жартує. На весіллі легко тамаду замінить, а як ще сто грамів вип’є, то пам’ять більшою стає, тоді байками та примовками аж сипле. Серед сімох у «Троїстих музиках» — Микола Величко, Іван Козлюк, Вадим Золотов, Олег Тарасюк, Володимир Коваль і керівник Володимир Малецький — дід Люсік найстарший, отже, найдосвідченіший, але з хлопцями жодного разу не сварився. Для себе музика вирішив: гратиме, доки жити буде, а що замовлення надходять постійно, то вмирати нема часу. Дід Люсік потрібний людям, бо дарує їм свято, а люди потрібні йому, бо у спілкуванні черпає натхнення. Йому імпонує навіть те, що у свої 83 роки для чужих та близьких Люсіком називається. — Це у дитинстві мене ласкаво Ілюша називали, потому Люша, Люсік. Так і залишився Люсіком. Аж донька питала: «Тату, що ж це я Люсіківна буду? — розповідає дідусь. Віднедавна Ілля Олексійович залишився у другому відбірковому турі сам на сам проти Іваничівського хору за присудження премії імені Степана Кривенького. Дід Люсік, правда, про це нічого не знає, як і те, що став номінантом на її отримання. Комітету з присудження обласних іменних премій у галузі літератури, культури і мистецтва кандидатуру діда Люсіка запропонував відділ культури Володимир-Волинської РДА за те, що поважного віку музика щиро віддається улюбленій справі понад шість десятків літ, а якщо офіційною мовою, то «за високу виконавчу майстерність, популяризацію кращих зразків народної творчості та активну участь у культурно-мистецькому житті краю». Вартий того чи ні, дід Люсік не відає. — Не мені судити, людям збоку ліпше видно. Сподіваюся, що недаремно працюю, значить, і премію заслуговую. Хто з нас не любить нагород? — хитро підморгує оваднівський музика.
