Якщо виживу і повернуся додому — буду лікувати людей

Так вирішила ще в німецькому концтаборі лучанка Віра Ріксієва

Все більше часу віддаляє нас від Другої світової війни. І все менше залишається людей, які пам’ятають ті важкі роки, сповнені горя і сліз. Тому спогади кожного свідка, особливо для молодого покоління, мають велике значення. Адже це — справжня історія без вигадок і перекручень. Про те, як ще підлітком довелося пережити концтабір, а потім, уже на Батьківщині, рятувати матір від голоду, «Відомостям» розповіла лучанка Віра Ріксієва. 

На фото: Віра Михайлівна за роботою (1962 рік)

Не дивлячись на те, що жінці 85 років, вона при хорошій пам’яті і порівняно непоганому здоров’ї. Крім того, Віра Михайлівна активний громадський діяч, ходить на хор «Клубу життєлюба» при Будинку вчителя та хор клубу «Неспокійні серця» при Будинку культури. 45 років жінка віддала роботі в інфекційній лікарні, заслужений медпрацівник. 

Родом вона із Росії — Орловської області, села Петрове Хотинецького району. Пригадує, тоді у 1942-му їй було 12 років. Якраз німецькі війська наступали, ворог хотів захопити Москву. 

— У наше село прийшов німецький каральний загін, — розпочинає розповідь Віра Михайлівна. — Голова колгоспу сказав, вказавши на мене: «от ця дєвка большая, можете брать» (Віра була рослою дівчиною як на свій вік — авт.). Батька також хотіли забрати, але він відмовлявся. За непокору відразу вивели за хату і розстріляли. Дванадцять кілометрів мама бігла за мною до зупинки, де мене посадили в товарний поїзд. Тоді було літо, спека, маму прикладом били, вона падала, знову піднімалася і бігла.

У той день із села Віру забрали одну, матір і вагітна старша сестра лишилися вдома. В товарному вагоні було стільки людей, що не всі могли сидіти. Поїзд часто зупинявся і додавалося все нових і нових полонених. Так сім діб Віра Михайлівна, тоді ще зовсім підліток, їхала у Німеччину. 

— Концтабір, у якому я пробула три роки, — знаходився у місті Альтенграбово, — продовжує жінка. — Ми жили під землею, о 5-й ранку нас піднімали на роботу, працювали по 12-16 годин на фабриці. Опускали гільзи в кислоту, щоб блистіли, для німецьких снарядів. Спали на нарах, подушки були з людського волосся. Кормили погано, давали їсти один раз — суп з брюкви або капусти кольрабі, хліба сто грамів з тирсою. Я цей хліб клала під подушку, нюхала, облизувала і весь час казала «який смачний хліб». По два-три рази намісяць ми здавали кров для німецьких солдатів, а у винагороду за це давали одну морквину. Не всі витримували непосильний труд, багато помирали. Кожного ранку приходи з повозкою і збирали мертвих, потім їх спалювали. Якось я з подругою, вона була старша — 16 років, вирішили втекти. Табір охороняли з собаками і був він огороджений колючим дротом, але ми якось пролізли під ним і вийшли в ліс. Тільки трохи відійшли — чуємо, кукурікають півні, думаємо: десь близько село, слава Богу, підемо далі. Аж тут дивимося — будиночок маленький стоїть. Як виявилося, там переховувалися троє полонених французьких солдатів. Вони нас покликали до себе, дали нам кип’яток, чорний сухар. «Тепер ми вас нікуди не відпустимо, — кажуть, — а то вас вб’ють, бо тут кругом німці ходять». Ми тільки чай попили — нагрянули фашисти з вівчарками і нас впіймали, і знову в той табір привели. Один сказав російською: «Дайте ей 20 палок». 

— То німцям служили й наші? — перепитую жінку.

— Так, то були зрадники. Виставили станок, я лягла на нього, — продовжує Віра Михайлівна, — і дорахувала тільки до чотирьох. Потім нічого не пам’ятаю. Коли прийшла до свідомості, біля мене стояв німець у білому халаті, він сказав: «Гут гут медхен, хороша дівчинка, дойч капут, а русіш ком-ком». Очі того німецького лікаря я весь час згадую. Тоді я подумала: якщо виживу і вернуся додому — буду лікувати людей і всім допомагати.

Віра Михайлівна розповіла й про таке довгождане визволення з німецького полону, якого вона чекали аж три роки. Однак перед відправленням додому ще п’ять днів їх допитували — хто, звідки, за яких обставин потрапив у концтабір, потім видали документи. 

— Ми виснажені, обірвані, голодні йшли до станції, де нас посадили у товарний поїзд, — веде оповідь пані Віра. — Вагон був битком набитий людьми. На зупинці Хотинець, звідки мене забирали, я вийшла одна. Знесилена сіла під дерево. Якраз їхав підводою чоловік із нашого села, він впізнав мене і сказав, що тут, у Хотинці, на базарі моя сестра. Я кажу: «Дядя, підвезіть мене, або скажіть, хай вона прийде сюди». Через трохи часу бачу їде моя сестра на підводі, тільки зійшла — бігцем кинулася до мене, спіткнулася, впала, а я їй назустріч повзком, — пригадує ті хвилюючі хвилини зустрічі Віра Михайлівна. 

Але те, що побачила у рідному селі, дівчину не втішило. Німці спалили все навкруги дотла. Мама, сестра і її дитя жили у льосі. Не було що їсти, чим обробляти землю. Тому Віра вирішила їхати в Україну, щоб заробити своїй рідні шматок хліба. Адже чула, що там життя краще. Однак де та Україна, і не уявляла. Але твердо вирішила, що дорогою буде питати людей, адже думала тільки про те, як врятувати своїх близьких від голоду. 

— Сестра спекла мені з напівгнилої картоплі і жмені житнього борошна паляницю, — продовжує оповідь пані Віра, — проводила на станцію Хотинець, посадила на товарний вагон, яким худобу перевозили. На зупинці у Шепетівці забігають у вагон двоє міліціонерів, я від них вирвалася, був березень місяць, іще морозець тримав, навтьоки і прямо у якусь калюжу, одну ногу витягла, а інша застрягла. Схопили мене, ще добрих стусанів надавали і привели до начальника вокзалу. Кажуть: «От ще одну спіймали». Він порозпитував мене куди йду і навіщо. Відповідаю — так і так, на Україну, хліб заробити, а де та Україна, я не знаю. Каже — тож і є Україна. Запропонував помити руки, напоїв кип’ятком, дав сухар такий чорний і маленький кусочок сахарину. Каже: «Буде йти скоро товарняк, ти їдь і на зупинці «Луцьк» швидко виходь, а там уже розпитаєш». Тепер я всім кажу — світ не без добрих людей.

У Луцьку на базарчику, який був неподалік вокзалу, 15-річна Віра запитала в однієї продавщиці, як дістатися до найближчого села, бо ж приїхала з Росії, щоб хліба заробити. Та їй відповіла, що ніякого села тут нема, але пообіцяла, що завтра заведе її в лікарню і буде вона там працювати санітаркою. 

— Забрала та тьотя мене до себе, — розповідає пережите Віра Михайлівна, — накормила картоплею «в мундирах». Постелила спати — на підлозі лежала солома, прикрита килимом. А вранці привела до головного лікаря в інфекційну лікарню (район Красного в Луцьку — авт.). То була Віра Митрофанівна Топоркова, недавно, у 92 роки, вона померла. Каже: «Добре, зараз тобі дівчата покажуть баню, обмиють тебе, дадуть одяг, тапочки і ліжко тобі поставлять у підвалі. Будеш підлогу мити, туалети». Я зраділа, думаю, слава Господу, знайшла роботу. Жила там місяць, а потім Віра Митрофанівна забрала мене до себе, а ще за те, що була здібною, влаштувала на навчання в медучилище. 

Нелегко доводилося тоді Вірі Михайлівні. Адже за те, що жила і харчувалася вдома у сімейства Топоркових, виконувала всю хатню роботу — прибирала п’ять кімнат, пригадує, кожну дощечку підлоги мила з ножем, щоб до блиску, дев’ятьох людей обпирала і прасувала, воду носила з колодязя. Якось навіть ноги сильно застудила, бо ходила у протертих калошах, а ще завжди їй хотілося їсти. Спала, не дивлячись на те, що будинок був великим, у коридорі на казані, де виварювали білизну.  

Через деякий час Віра викликала до себе маму, однак вона довго в Луцьку не пробула, повернулася у Росію.

На фото: Сьогодні Віра Ріксієва активний громадський діяч

Віра Михайлівна ж вийшла заміж, народила двох дітей. До речі, вони також стали лікарями. Доньці навіть довелося надавати допомогу пораненим в Афганістані під час війни. Син, на жаль, кілька років тому трагічно загинув.