Патріарх Кирило приїхав не до України, а до «їхньої столиці»?
Як язик вів до Києва
Ще в лютому, через тиждень після своєї інтронізації (урочистого богослужіння, під час якого відбувається офіційний вступ на церковну посаду), ієрарх заявив, що хоче відвідати «матір міст руських», «нашу (саме так він сказав) древню столицю» й «центр руського (чи російського – можна перекласти й так, зважаючи на «нашу столицю») православ’я». Як бачимо,погляди вищого ієрарха РПЦ не розходяться з офіційною російською історіографією: Росія – правонаступниця (хай не може бути й мови про юридичний сенс цього слова) Руської держави, Русі з центром у Києві (що її самоназву за мовчазної згоди українців підмінили словосполученням «Київська Русь», яке, попри свою штучність, добре корелюється з Руссю московською).Цитуючи цю заяву, деякі видання поспішили оголосити, що перший закордонний візит Кирила буде саме до України. Але ні, новообраний російський патріарх перед Києвом поїхав до іншої великої православної столиці – Константинополя-Стамбула. У Туреччині Кирило побував на початку липня. Зустрівся із Вселенським патріархом, освятив церкву стамбульського консульства РФ. І зробив ще одну промовисту заяву. «У всіх сферах церковного життя ми бачимо прояв спільної традиції, що нерозривно зв’язує Церкву Константинопольську з її колись дочкою, а нині рівночесною сестрою Церквою Російською», – зазначив, зокрема, Кирило. Попри деяку сюрреалістичність метафори перетворення дочки на сестру, головна позиція патріарха зрозуміла: Москва говорити з Константинополем лише на рівних, а відтак, ніхто прислухатися до «родички» її не змусить. України це стосується в тому сенсі, що самопроголошений Київський патріархат покладає чималі надії на посилення своїх позицій завдяки офіційному його визнанню з боку Вселенського патріарха.
Між перекланятись і недокланятись
Візит Кирила до України, як і минулорічний приїзд Варфоломія, приурочений до Дня хрещення Русі-України (він же – день вшанування Святого Володимира, 28 липня). У цьому контексті протести активістів деяких націоналістичних організацій проти приїзду, як вони висловились, «московського попа-колонізатора», виглядають недоречними.Хай там як, а забороняти главі церкви, що визнає своє київське коріння, приїхати на місце, з якого почалося масове поширення християнства серед східних слов’ян, – все-таки виглядає більше брутальністю, аніж патріотизмом.Інша крайність – це те, як глава Партії регіонів Віктор Янукович поїхав зустрічати російського гостя в аеропорту. Звісно, релігійні переконання Віктора Федоровича – його особиста справа. Зрештою, головний «регіонал» країни й не приховував ані своєї вірності Московському патріархату, ані своєї релігійності (скажімо, не лише на свята, але й під час візитів до регіонів Янукович обов’язково відвідує церкву – одну з місцевих). Проблема в тому, що глава ПР зустрічав Кирила не як приватна особа, а як політик (інформацію про зустріч розповсюдило офіційне інтернет-представництво партії). Хоча за Конституцією церква від держави в Україні відокремлена, на практиці державні діячі якраз не нехтують нагодами на релігійних справах попіаритися.
Гість чи господар?
По прибутті до Києва Кирило відслужив молебень на Володимирській гірці й поїхав до Лаври вклонитися мощам святих. Прогнозовані й зрозумілі кроки духовного лідера. Так само – як і запланована надалі поїздки в інші міста, зокрема, Донецьк та Сімферополь. Інша справа – політизація візиту. І мова, звісно, не про зустрічі патріарха з президентом Ющенком чи кимось з інших державних осіб (хай навіть і того ж Януковича). Мова про вплив сусідньої держави на Україну з використанням церкви як інструменту. Саме про цю небезпеку заявили напередодні візиту Кирила керівники найбільших українських православних громад – глава Української православної церкви Київського патріархату Філарет, глава Української автокефальної православної церкви Мефодій та глава Української греко-католицької церкви Любомир Гузар. І якщо Філарет сам не уникнув змішування питань держави й віри, від якого застерігав Кирила, – вживаючи вирази на кшталт «єдність під владою Кремля, якої, з благословення Божого і з волі народу, Україна позбулася у 1991 році», то лідер греко-католиків висловився без зайвого пафосу, але, разом із тим, чітко окресливши проблему.«Якщо Церква, не дай Боже, стане засобом утримання України як частини Російської держави, то це дуже небезпечна гра. На мій погляд, Церква не повинна цього робити. Церква в Україні повинна бути українською, хоча вона й співпрацює з Московським Патріархатом», – сказав, зокрема, Гузар.Чим зможе відповісти Кирило і Московський патріархат на ці застереження? Заявою, що вони марні, бо РПЦ й не має наміру змішувати світські справи (тим більше – питання стосунків між двома незалежними державами) з церковними? Чи, може, обіцянкою сприяти подолання розмежування православних України? Так, заяву приблизно такого змісту московський патріарх зробив ще до звернення українських ієрархів, напередодні свого візиту. Але вже по прибутті до Києва Кирило заявив, що зустрічатися з представниками УПЦ КП не планує. А потім у Києво-Печерській лаврі відбулося засідання Синоду РПЦ, на якому питання подолання розколу в українському православ’ї на не порушувалося, але, зокрема, було заслухано заяву патріарха про... зустріч провідних релігійних лідерів Росії з президентом Медведєвим.
Доки сонце зійде...
Про те, як мають будуватися стосунки Київського й Московського патріархатів, хто в чому винен говорилося настільки багато, що зараз недоречно повторювати традиційні аргументи обох сторін або наводити нові.Зараз ключовою є інша проблема – не може бути ніякого діалогу в умовах, де одна сторона робить вигляд, що не помічає іншу.Навіть до старообрядців (яких, як і керівництво Київського патріархату, в Москві вважали «розкольниками») РПЦ на початку минулого століття змінила ставлення. А там же не йшлося про співвідносну з українською кількість «відокремлених» віруючих й із іншого боку – йшлося про значно глибші, власне релігійні, розбіжності. Коли ж дочекається свого Київ, який, зі свого боку, також не може просто ігнорувати Московський патріархат?
