Двоє самітників живуть у загубленому світі за 5 км від цивілізації

23 липня 2009, 9:57

Джерело: Відомості

Острівець первісного життя вдалося віднайти у 21 столітті в Зарічненському районі Рівненської області. У це важко повірити, але двоє самітників серед лісу мешкають фактично під відкритим небом, харчуються тільки хлібом і молоком, людей бояться більше, ніж звірів, а такі досягнення цивілізації, як телевізор і телефон, бачили лише здаля.

Крізь стелю видно небо

... Низенькі дерев’яні двері скрипнули, і в обличчя хлюпнуло темрявою. Після зеленої свіжості червневого дня, трохи скропленого дощем, в хаті майже неможливо щось роздивитися. Темрява пом’якшала аж за кілька хвилин моторошного мовчання, й у кутку (ближче до крихітного віконця) вималювалася спершу незворушна постать чоловіка, а потому (за купою якогось лахміття) — зіщулена жіноча. — Хто ви і чого вам треба? — почулося стримане і холодне. Звичайну відповідь на звичайне запитання чомусь не можу дати одразу. Шокованим поглядом вихоплюю зчорнілу кімнату (точніше те, що від неї залишилося), похнюплену піч і... величезні діри в стелі, крізь які видно небо. — Як же ви тут живете? — запитую замість відповіді. Господарі лише пересмикнули плечима і — ані пари з вуст. Певно, якби не допомога сільського голови Анастасії Місюри, цим і обмежилася б журналістська допитливість. Побачивши знайому людину, самітники поволі розговорилися. Щоправда, вмовити їх вийти на вулицю так і не вдалося...

Тридцять років самотності

Цей ледве не первісний острівець життя посеред непрохідного лісу на Зарічненщині знаходиться за п’ять кілометрів від найближчих населених пунктів Бутово та Бродниця Вичівської сільської ради. Місцеві люди називають його хутором Марки. Добре відомі всім і двоє відлюдників, котрі мешкають у напівзруйнованій хаті. Це — брат і сестра Анастасія та Михайло Ковтуновичі, 1943 та 1933 років народження. — Самі ми тут уже майже тридцять років, — пояснює поволі господар. — Колись на хуторі зовсім інакше жилося — людно, гарно, більше десяти хат було. Тільки у нашій сім’ї було восьмеро дітей... Після війни лишилося четверо... — І батька вбили, — приєднується до розмови Анастасія. — Я його навіть не пам’ятаю — півтора року мала, коли пішов на фронт. Ми з мамою страшенно бідували. Після війни краще стало, а потім... потім знову все затихло. Десь наприкінці 80-х мама померла, почали звідси люди виїжджати... Років із двадцять тому покинули хутір і наші брат та сестра. Вони живуть десь недалеко... — Відвідують вас? — За двадцять років ще жодного разу їх не бачили тут, — ображено мовить дід Михайло. Чому вслід за іншими не покинули хутір і ці двоє самотніх людей? Хоча б трохи зрозумілої відповіді на це запитання так і не почула. Звікувавши там, ані Анастасія, ані Михайло і в школі не навчалися (читати трішки вміють тільки друковане), і родин своїх не мали, й, крім свого жалюгідного господарства, ніде не працювали. Увесь їхній світ обмежений невеликою галявиною серед лісу, де вони, як можуть, дають собі раду.

Молоко і хліб — ото й увесь «наїдок»

Уже більше року минуло, як навіть світло на хуторі зникло. Таких же досягнень цивілізації, як телевізор, радіо чи телефон, там взагалі ніколи не було. Брат та сестра не знають навіть, хто тепер Президент в Україні. — Може, жінка? — усміхається ніяково Михайло. — Ще Ющенко... Так, ми його знаємо, ми за нього голосували, до нас приходили на хутір для цього, — продовжує дідусь, почувши пояснення. Харчуються брат і сестра фактично лише молоком і хлібом (влітку ходять до села купувати, бо мають соціальну пенсію, а взимку — печуть), лісовими ягодами та картоплею. Так зване підсобне господарство — це невеликий клаптик поля посеред лісу, а також корова і теличка, які бідують не менше за своїх господарів. Випасає худобу переважно Анастасія, бо Михайло є інвалідом з дитинства і майже нічого не бачить. Вона й сіно заготовляє. Єдині ж запаси на зиму, які робить сім’я, — сушені чорниці та трохи картоплі. — Це якщо вдається вберегти врожай від диких кабанів, — мовить жінка. — Щодня ходимо дивитися, чи не зрили. А ще, коли пасу корову, гриби збираю, якщо трапляються дорогою. Немає їх уже в лісі стільки, як колись. Незважаючи на те, що живуть майже під відкритим небом, Анастасія і Михайло давно не знають, що таке медикаменти і лікарня. При цьому на травах теж не розуміються, тож, як кажуть, сподіваються в хворобі лише на Божу ласку.

Людей бояться більше, ніж звірів

... Гадюка! — крик Василя — одного з місцевих жителів, котрі допомогли добратися до загубленого світу на Зарічненщині, невимовним переляком перервав моє захоплююче фотографування хутора. Метрова, вже скручена кільцями, змія лежала буквально в мене під ногами і, як пояснив обізнаний у поведінці плазунів Василь, будь-якої секунди могла вкусити. — А звірі... Звірів ви не боїтеся? — тремтячим голосом запитала самітників, прожогом забігши до їхнього ненадійного прихистку, де дощ крізь діри у стелі почав лити, мов на подвір’ї. У відповідь — щось схоже на усмішку: — Та тільки лисиці взимку дуже гавкають... Після цих слів остаточно нав’язалася думка, що брат і сестра абсолютно органічно почувають себе в лісі, що, навіть не усвідомлюючи того, людей бояться більше, аніж звірів. Свідчення цьому — і винесені за хату харчі, що їх поприносили на хутір добросердні поліщуки, і до яких вони навіть пальцем не торкнулись, і звичка ходити до села не дорогою, а лісом, і недовіра до кожного, хто ступить на поріг хати. — Григорій Моторко з Бродниці та ще кілька місцевих жителів — оце й усі люди, кого Ковтуновичі підпускають до себе, — каже сільський голова Анастасія Місюра. — Вони допомагають їм город зорати, криницю полагодили, підвозять інколи до села. Я вже не перший рік вмовляю Анастасію та Михайла переїхати жити у територіальний центр із обслуговування одиноких непрацездатних громадян, що є у Вичівці. Відмовляються. Кажу, що кімнату матимуть там на двох — житимуть, як і тут, але в теплі і затишку, нагодовані й доглянуті. Марно. Бояться свій куток полишити. Просять, щоб поремонтували їхню хату. Але ж це, як ви бачите, просто неможливо.