Навіщо політикам «моральні» закони

21 липня 2009, 12:23

Джерело: 4post.com.ua

Офіційно 2009 рік в Україні проголошено «роком молоді». На практиці ж складається враження, що цей рік цілком можна було б проголосити ще й «роком захисту моральних устоїв українського суспільства» – з таким великим ентузіазмом взялася наша влада до боротьби з різноманітними виявами аморальності. Рік ледь встиг початися, як пролунав перший бойовий клич – це Нацрада з питань телебачення й радіомовлення «порекомендувала» телеканалам добровільно-примусово вилучити з ефіру низку передач, серед яких – серіал «Сімпсони» і будь-який прояв (хоч вітчизняний, хоч російський) «Камеді Клабу». Таку «рекомендацію» їй, у свою чергу, підкинула Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі. Наступні удари трохи забарилися, але з приходом теплих днів вони помітно почастішали. Спершу у травні сталася сумнозвісна пожежа у дніпропетровському залі гральних автоматів, в результаті якої народилася ініціатива заборонити в Україні гральний бізнес взагалі. Злившись в єдиному високодуховному пориві, парламент і Кабмін вмотивували цю ініціативу піклуванням про «обліко морале» українського суспільства. А вже 11 червня цю логіку вже самостійно продовжили українські парламентарі, направивши до Ющенка на підпис «Закон 1520-VI» – той самий, «порнографічний». Ця подія стала красномовною демонстрацією могутності слова: увесь коротенький зміст закону зводився до доповнення 301 статті Кримінального Кодексу одним-єдиним словом «зберігання», а як сколихнулося суспільство! На наступний удар по моральному бездоріжжю і нехлюйству теж не довелося чекати надто довго: у липні ініціативу захисту суспільної моралі підхопило Міністерство культури і туризму, заборонивши на території України прокат кінофільму «Бруно». Вже згадана вище експертна комісія переглянула уривок твору Саші-Барона Коена і зрозуміла, що й тут має справу з «порнографією». Чотири такі помітні події за півроку дають привід говорити навіть не про тенденцію, а про повноцінний напрямок внутрішньої політики у нашій державі. Виходячи з такої точки зору, немає особливого сенсу розглядати обґрунтованість рішень високопоставлених захисників народного морального здоров’я у кожному окремому випадку, як і відгадувати за ними лобістсько-бізнесову мотивацію. Тут можна поставити й глобальніші запитання. Наприклад, матиме сенс таке: про що свідчить така активна боротьба влади з аморальністю? Могло б здатися, що вищенаведені обмеження, аналогів яких довелося б шукати не на Заході, а радше в країнах з заниженим рівнем відмежування релігії від держави, свідчать про чистоту морального обличчя українського суспільства і про високі духовні стандарти. Однак так міркувати – означало б зайве собі лестити. Як зауважував ще Фройд, інтелектуальну спадщину якого при усій її суперечливості не вдасться назвати неглибокою, сильна заборона свідчить насамперед про існування сильного бажання цю заборону переступити – тільки у такому випадку вона взагалі матиме сенс. Отже, якщо влада змушена отак різко відмежовувати українців від потенційно згубних для моралі речей, значить, самі вони радо б свою мораль згубили. Гіперактивне піклування влади про моральне здоров’я суспільства вже само по собі показує, що справи з тим здоров’ям дійсно кепські. При цьому, звісно, варто зауважити, що заборона не дає проявлятися симптомам, але саму хворобу не лікує. Не менш цікавими від міркувань на тему закономірностей у зв’язці заборона-бажання можуть бути і окремі роздуми про ті рушійні сили, які спонукають вітчизняну владну верхівку до такої завзятої боротьби за українське «обліко морале». Тут, проте, доведеться висувати декілька версій, адже чужа душа навіть в політиці залишається оповитою пітьмою. Наприклад, цікаву версію, що правитиме нам за першу, на минулому тижні висунуло британське видання The Guardian, вивчаючи заборону фільму «Бруно» в українському прокаті: мовляв, цілком може статися, що це – такий хитрий передвиборчий хід команди Віктора Ющенка, яка намагається привабити старше покоління показовою боротьбою проти аморальності. Таку версію можна спробувати застосувати й до усієї політики захисту суспільної моралі в цілому. Втім, перше, що впаде в око при такій спробі – це те, що політику цю підтримують не лише пропрезидентські сили, а, фактично, уся українська влада. По суті, ми тут, власне кажучи, маємо справу з унікальним для наших веселих часів випадку, коли усі вітчизняні політичні «мажори» діють зі спільною метою. Однак лише через це дану версію відразу відкидати не слід. Адже ж насправді погляд, за яким усі головні політичні сили України водночас намагаються за допомогою політики захисту морального здоров’я здобути прихильність найбільш консервативних українців, сенсу не позбавлений. Способів загравання з електоратом, по суті, існує не так уже й багато, і тут особливого вибору ніби й немає – значить, доводиться усім захищати одні й ті самі цінності. Якщо ж саме ця версія і виявиться правдивою, то неважко спрогнозувати, що буде далі. Дуже скоро, одразу після президентських виборів, політики різко втратять інтерес до суспільної моралі й займуться більш конкретними справами. Прості українці, у свою чергу, втратять привід напружено очікувати, звідкіля надійде наступна «спрямована на їхнє ж благо» заборона. Друга версія полягає у тому, що сама по собі владна боротьба з моральними шкідниками може бути якраз одним із результатів корумпованості (це заморське слово, нагадаємо, означає не що інше, як «зіпсутість») самої влади. За таким міркуванням, неприхований моральний занепад, що панує на вітчизняній владній арені, збуджує в політиків бажання виправити цю «зіпсутість» – однак, з доволі очевидних причин, намір цей вони воліють спрямовувати не на себе самих, а на народ. Такий перенос уваги з політичного середовища на суспільство, ясна річ, може мати й позитивні наслідки, однак насправді вони – дуже обмежені. Загалом же він призводить до майже парадоксальної ситуації, в якій хворий залишається хворим, а лікують – здорового. Іншими словами, влада так і залишатиметься корумпованою, а обмеження й далі сипатимуться на суспільство. Зрештою, не можна взяти до уваги й третю версію, хоч якою утопічною вона б не видавалася: політики, може, й справді переймаються моральним здоров’ям українців. В такому випадку доведеться лише визнати, що наші можновладці дуже невисоко оцінюють здатність звичайного українця самому піклуватися про свою духовність та моральність. У будь-якому випадку – значно нижче, аніж оцінює аналогічну здатність своїх громадян влада у західноєвропейських країнах. Якщо правдивою є ця версія, то великого добра від такого обмежуючого підходу також чекати не доводиться – хоча б тому, що заборони самі по собі не вдосконалюють моральність суспільства. Їхня мета полягає не в тому, щоб покращити ситуацію, а у тому, аби не допустити її погіршення. А це, як то кажуть, дві великі різниці. Плюс до цього, знову ж-таки, варто взяти до уваги наведене вище твердження Фройда. Однак якщо наші політики й дійсно найбільш щирим і безпосереднім чином взялися піклуватися про моральну цноту суспільства, то доведеться згадати не лише Фройда, але й платонівського Сократа, й услід за ним поставити запитання, що за дві з половиною тисячі років не втратило ані дещиці своєї актуальності: наскільки добре можуть піклуватися про доброчесність інших ті, що не є зразково доброчесними самі? Адже, на жаль, є серйозні підстави сумніватися в тому, що українські політики знають шлях до тієї доброчесності. Можливо, саме тому по кожній із вищенаведених версій вимальовуються лише невтішні перспективи.