Поляк покинув українську заробітчанку із сином напризволяще

16 липня 2009, 10:00

Джерело: Відомості

Спасіння знайшла у вірі

З Іриною Василівною зустрілися у Волинському обласному центрі соціально-психологічної допомоги. 42-річна жінка зі своїм маленьким синочком (скоро Максимку виповниться 3 роки) живе тут другий тиждень, а приїхали вони з Володимира-Волинського. — Я з багатодітної родини, найменша у сім’ї, дитинство було важким, вже тоді нервову систему порушила. Потім — заміж, — пригадує далеке минуле Ірина Василівна. — І спочатку ніби все непогано виходило. Чиста любов, я була у 8 класі, він — у 10-му, зустрічалися півтора року, коли прийшов з армії, ми побралися, але життя не склалося. Тоді молодій дівчині здавалося, що все зміниться на краще, адже тепер вони мешкатимуть окремо від батьків, будуватимуть власне життя. Однак у подружжя не було дітей і жінка через це дуже переживала. — Можна було б змиритися — не я перша, не я остання, хто живе без діток, але з тим змиритися не змогла і впала в депресію, — розповідає пані Ірина. — Я знаходилася у стані одинокості, не дивлячись на те, що мала велику рідню, багато друзів, чоловіка. Крім того, її благовірний почав випивати, грубіянив жінці, ображав, навіть і руку міг підняти. Та коли запій проходив, займався господарством, майстрував. Невдовзі подружжя отримало однокімнатну квартиру, прикупили меблів, але що далі, то чоловік ставав все нестерпнішим. Підтримки Ірина ніде не знаходила, батьки казали: що хотіла, те й маєш, сама викручуйся, старші сестри були зайняті своїми клопотами. — Життя мені стало немилим, все було у сірих тонах, хоча до того я була оптимісткою, любила веселі компанії, — продовжує Ірина Василівна. — Сенсу у житті не бачила. І я впала в гріх — почала пити, хотіла так напитися, щоб померти. Я вже не могла думки своєї висловити — бекала, мекала, виглядала дурепою. І той, хто говорив зі мною, робив висновок — якась ненормальна. Та коли вранці прокидалася після перепою, у глибині душі розуміла, що це не моє, але виходу нема, і знову поверталася до старого. Але, як каже пані Ірина, Бог їй дав розум. Залишаючись сам-на-сам, вона брала до рук ікони і просила Господа допомогти. Читала молитви перед сном — і їй ставало легше, сни не були вже таким страшними, душа заспокоювалася, поступово повертався розум. Тепер жінка впевнена — якщо людина духовно захворіє, то може вилікуватися лише вірою, у церкві, бо тільки Господь нас розуміє і ніколи не зраджує.

На пошуки роботи

В кінці 90-х Ірина і її колишній чоловік, проживши 15 років, розлучилися і вирішили продати квартиру, щоб кожен окремо, трохи доклавши, зміг собі придбати нове помешкання. Але не так сталося, як гадалося. Через постійну нестабільність в економіці ціни на нерухомість значно підскочили, тому щось купити, навіть дуже поганеньке, не вийшло. Але Ірина зробила закордонний паспорт і надумала виїхати з України. Спочатку за пошуком кращої долі подалася у Казахстан, саме звідти родом був батько. У поїзді зустріла монашку. — Вже давно я так цікаво не спілкувалася, — із захопленням розповідає Ірина. — Ті дві доби вона мене уважно слухала. Каже: «Дитино, віруй до кінця — і все буде добре. Будеш шукати спасіння у вірі, то Бог зможе тебе нагородити тим, чого ти найбільше чекаєш, — дитинкою». Казахстан зустрів Ірину розваленими пустками-будинками, убогістю місцевого населення, одним словом, ситуація була набагато гіршою, ніж в Україні. Тому лишатися там не захотіла. Ірина повертається додому. І тут приємна новина — знайомі запропонували поїхати в Польщу на роботу. Вона відразу ж погодилася. У місті Лодзь влаштувалася помічницею на кухню у бар. Господині Ірина сподобалася, бо з роботою справлялася, була відповідальною.

Несподіване кохання

До власниці бару не раз приїжджав чоловік на ім’я Вітек, який приторговував овочами. Він розпитав Ірину про її особисте життя і запропонував познайомити з польським кавалером, який має господарство, і натякнув: якщо одне одному сподобаються, то, може, стане його дружиною. Але Ірина вагалася, та поляк наполягав, мовляв, вона нічого не втрачає. — Очі, мене привабили тільки очі, — чути нотки піднесення в голосі Ірини. — Правду кажуть, що очі — дзеркало душі. Я побачила в них, що Марек (саме так його звали) також одинокий. Він запропонував Ірині лишитися в нього на роботі, але вона відмовилася, можливо, через гордість, а може, просто не була готовою до такого вчинку. Повернулася назад до бару. Однак господиня вже по-іншому ставилася — завалювала роботою настільки, що справитися неможливо. Ірина змушена була піти від неї. За якийсь період поміняла аж три місця роботи. Та знову зустріла Вітека, який переконав повернутися до Марека в якості робітниці, бо ж господарство було в нього великим. Ірина врешті погодилася. Працювали разом на полі, і якось сама не помітила, як покохала. — Тоді він мав 49 років, життя особисте в нього не склалося, мабуть, тому ми й зблизилися. Це було щось прекрасне, — від спогадів в очах Ірини загорілися іскорки щастя. — Ми приходили ввечері втомлені, у пилюці, і кохалися... Півтора року я до нього їздила, але одного разу прострочила термін візи, і мені поставили депортацію на рік. Я дуже переживала, але тут радісна подія — я завагітніла. Ви не повірите, яка я була щаслива. Відразу занесла у Миколаївську церкву величезний букет і подякувала Божій Матері за це чудо.

Поневіряння на рідній землі

Ірина Василівна народила здорового хлопчика, з ним два рази їздила у Польщу. Однак почуття Марека охололи, він одружуватися не захотів, хоч від дитини не відмовлявся. Мабуть, велику роль у цьому відіграла його рідня, що була категорично проти шлюбу. Ірина відчула себе чужою у Марека, тому й повернулася додому. І тут почалися поневіряння. Постійного житла не мала, з сином кочувала по зйомних квартирах, правильніше, кімнатах. Грошей на прожиття не вистачало. Але Ірина понад усе на світі хоче виховати свого сина хорошою людиною і дати йому дах над головою. Зі своїми проблемами зверталася до міського голови Володимира-Волинського, до обласного начальства, їздила на прийом до Ніни Карпачової та Катерини Ющенко. Каже, що всі обіцяють, але реально нічого не роблять. Минулого року її мали поселяти в соціальний гуртожиток у Володимирі, але через пару місяців його перейменували у соціальний гуртожиток для дітей-сиріт. Тепер їй туди — зась. Директор обласного центру соціальних служб Володимир Савчук їй нібито натякнув, що в області найближчим часом планують побудувати гуртожиток для одиноких мам. А поки що тимчасово (на три місяці) її поселили у центрі соціально-психологічної допомоги. Але що робити потім? Сьогодні жінка шукає роботу, хоче отримати тимчасову прописку, тоді буде легше з працевлаштуванням. Через посередництво газети вона просить відгукнутися тих, хто може їй допомогти, — когось одинокого або просто небайдужого до чужого горя. Жінка не втрачає надії і з оптимізмом дивиться у майбутнє. Надіється, що Марек одумається і допоможе їй із сином хоча б матеріально.