Від Петра до Путіна: хто змушує Україну святкувати поразки
В результаті Конотопської битви було хоч і не зупинено, але суттєво уповільнено процес «перетравлювання» Московією напівнезалежної Гетьманщини. Внаслідок же Полтавської катастрофи з’явилися передумови для повної ліквідації залишків української державності у складі Російської імперії.Зовсім різними стали і «долі» цих двох битв в історичній пам’яті нашого народу. Живучи в Російській імперії, так само, як і в Радянському Союзі, просто неможливо було нічого не чути і не знати про «славну вікторію» під Полтавою. Сама ж згадка про битву під Конотопом ще кілька десятиріч тому розцінювалася як «антирадянські висловлювання». І пам'ять про неї, видавалося, назавжди вибили з голів українців. Мій батько, який наприкінці 40-х років минулого сторіччя був студентом-істориком, розповідав, що від селян Сумщини ще тоді можна було почути вислів: «Тікав, як москаль з-під Конотопа». Але ніхто вже не міг відповісти на питання, який москаль, чому і від кого він тікав… Дивно, здавалося б. Чому еліта «інтернаціоналістської» комуністичної держави так болюче реагувала на битву часів, коли ще не було пролетаріату? Але якщо згадати, що Радянський Союз був не тільки і не стільки комуністичною державою, скільки імперією, яка почувалася органічною наступницею імперії Романових, усе стає на свої місця. Якщо визнати історичний факт, що лише через п’ять років після «вікопомної» Переяславської ради українці розгромили величезне російське військо, то виникає просте запитання: а хто ж це зробив? Невже лише купка зрадників, які завжди прагнули «відірвати Україну від Росії»?
І тоді починає хитатися вся система російсько-імперських і російсько-радянських міфів про «віковічне прагнення українського народу до возз’єднання з братнім російським народом», про органічну нездатність українців будувати власну державу.Конотопська битва за масштабами була набагато більшою за Полтавську. Під командуванням Виговського під Конотопом було 30-35 тисяч українських козаків, 30 тисяч татар та до 2,5 тисяч поляків – загалом 65-70 тисяч бійців. Чисельність війська Трубецького та Пожарського оцінюється мінімум у 100 тисяч, а скоріше за все вона складала 150 тисяч вояків чи навіть більше. Під Полтавою же Петро І мав у своєму розпорядження 42-тисячну армію, а війська Карла ХІІ та Мазепи налічували близько 30 тисяч осіб. Не випадково у тогочасній Західній Європі битву під Конотопом називали «Каннами ХVІІ сторіччя» .
Український гетьман, так само, як і його славетний попередник Ганнібал, наочно продемонстрував, як завдяки таланту полководця, помноженому на високий бойовий дух і майстерність війська, можна шляхом оточення завдати нищівної поразки набагато численнішому ворогу.Щоб краще зрозуміти значення та масштаби Конотопської битви, дозволимо собі велику цитату з імперсько-шовіністичної «Історії Росії з найдавніших часів» Сергія Соловйова, якого аж ніяк не можна запідозрити у симпатіях до ідей української державності й бажанні перебільшити масштаби поразки росіян. «Цвіт московської кінноти, що здійснив щасливі походи 1654 і 1655 років, згинув за один день; полонених дісталося переможцям тисяч п’ять; нещасних вивели на відкрите місце і різали, як баранів: так домовилися між собою союзники – гетьман Війська Запорізького і хан кримський! І вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого сильного ополчення. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив Москву. Удар був тим важчий, що більш несподіваним; та ще після таких блискучих успіхів! Ще нещодавно Долгорукий привів до Москви полоненого гетьмана литовського, нещодавно чулися радісні розмови про торжество Хованського, а зараз Трубецькой, на якого було найбільше надій, «муж благоговійний і витончений, у воїнстві щасливий і недругам страшний», погубив таке величезне військо! Після взяття стількох міст, після взяття столиці литовської царське місто затремтіло за власну безпеку: у серпні за государевим указом люди всіх чинів поспішали на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар з боярами часто був присутній при роботах; навколишні жителі з родинами, пожитками наповнювали Москву, і ходила чутка, що государ від’їжджає за Волгу, за Ярославль». Українці не змогли повною мірою скористатися наслідками своєї великої перемоги під Конотопом.
Внутрішні чвари та незгоди призвели до того, що вже через кілька місяців після битви Виговського було скинуто з гетьманства, а переможці почали окремими містами та селами, цілими козацькими полками знову присягати Москві.Як слушно писав через 250 років після того президент Фінляндії маршал Карл Маннергейм, «незгода у власних лавах є смертельнішою за ворожі мечі, а внутрішні розбіжності відчиняють двері іноземним загарбникам». Через кілька років Українську козацьку державу було розірвано навпіл, поділено за Андрусівським перемир’ям 1667 року між Річчю Посполитою та Московією. Російський уряд знову зрадив українців, як це він вперше зробив вже 1656 року, лише через два роки після Переяслава, уклавши у Вільно сепаратне перемир’я з поляками без врахування інтересів союзної Козацької держави й навіть без відома Богдана Хмельницького. Ця російська зрада, до речі, і стала головною причиною українсько-російської війни 1658-59 років. Натомість Петро І «витиснув» із своєї Полтавської «вікторії» все, що тільки можна було. Після неї Росія перетворилася на імперію. Українцям же судилося на довгі десятиріччя і сторіччя стати лише «будівельним матеріалом» для тієї жорстокої і дикої імперії. Що ж, минуле є минуле. Вже майже два десятиріччя ми маємо свою незалежну державу. Проте навряд чи знайдеться в Україні хтось, хто візьметься стверджувати, що держава та є цілком успішною, такою, як мріялося 1991 року. І однією з причин того є вкрай повільне відновлення нашої історичної пам’яті. В усіх країнах світу заведено згадувати перемоги своїх пращурів і пишатися ними. Й не надто акцентувати увагу на поразках. Лише в Україні все якось не так. Ювілей Полтавської катастрофи відзначався у нас значно гучніше, аніж річниця славної Конотопської перемоги. При цьому щодо Полтави в Україні досить гучно звучали голоси тих, хто і далі хоче нав’язувати українській масовій свідомості захват перемогою імперських сил. Не «байдикували» і наші північні сусіди, які на державному рівні нав’язливо пропонували «спільно святкувати» цю річницю. Вони хотіли відзначати створення своєї імперії. А ми що мали святкувати? Втрату можливості мати власну незалежну державу на довгі століття? Щодо ж ювілею Конотопу, Москва взагалі зробила все, аби не допустити його. Ще восени минулого року російське керівництво цілком офіційно, нотою свого міністерства закордонних справ, висловило «нерозуміння і жаль» в зв’язку з указом Президента Віктора Ющенка про святкування річниці Конотопської битви.
Переконаний, 2012 року Росія бучно і гучно відзначатиме 200-річчя Бородинської битви. Можете собі уявити ноту французького уряду, в якій висловлювалися б «нерозуміння і жаль» у зв’язку із «зайвою увагою» до події, яка «кидає тінь на дружбу між французьким і російським народами»?Я – ні. З одного боку, тому, що Франція – цивілізована країна, яка вже позбулася імперських комплексів. З іншого – Росія безумовно б знайшла можливість дати адекватну відповідь тому, хто здійснив би спробу так нахабно втручатися в її внутрішні справи, спробував би повчати, як росіяни мають інтерпретувати власну історію. Україна і в цьому плані – не Росія. На жаль.
