У миротворчих місіях багато військових гинуть через власну необережність

З 1992 року Україна як незалежна держава бере участь у миротворчих операціях ООН. Наші військовослужбовці побували в 14 місіях, завдання яких — спонукати чи примушувати до миру, гарантувати доставку гуманітарної допомоги та безпеку в «гарячих точках». Вважається, що миротворчі вторгнення — це найбільш дієва схема впливу на конфліктні ситуації у світі. Українських контрактників за кордоном поважають і дуже цінують як фахівців. Загалом через місії ООН пройшло 37 тисяч військових Збройних сил України.

29 травня відзначається міжнародний День миротворців ООН. У цей день колишні та нинішні миротворці пригадують тих, хто, намагаючись зупинити війну в чужій країні, віддав за це життя. За даними ООН, у миротворчих місіях загинуло 1754 військовослужбовці, з яких 44 — українці. Учасник миротворчих місій ООН із Волині Ігор Терещенко напередодні, можна сказати, професійного свята зустрівся зі студентами Волинського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Він розповів майбутнім офіцерам історію своїх небезпечних закордонних вилазок заради миру.

Фотовиставка у ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою

— Призвали на строкову службу в травні 1988 року. А вже у 1990-му потрапив у Азербайджан, де розгорілася війна, — почав свою хроніку Ігор Ілліч. — Там у бойових діях брав участь три місяці. Потім звільнився у запас, а в 1994 році пішов на контрактну службу та розпочав миротворчу діяльність у Югославії. Відслужив дві ротації — 15 місяців — на посаді водія. Обслуговував чекпоінти — блокпости: возив нашим хлопцям харчі, пальне. Найвіддаленіша точка була за 100 км. Кожного дня з командиром взводу об’їжджали таку територію. В 95-му Хорватія зайняла Сербську Країну, і нас стали готувати до виводу. Наступного року ми покинули Югославію. Це була найнебезпечніша місія. Серби — народ дружелюбний, а от хорвати нас просто ненавиділи. Один необережний крок — і можна було нарватися на міну. Головне — дотримуватися маршруту, їхати тільки асфальтовою дорогою, бо звернеш на ґрунтову — не дай Боже, щось станеться, і батькам навіть «смертельну» компенсацію не заплатять.

— Наступна країна — Південний Ліван, у 2000 році, — продовжує волинський миротворець. — Там відслужив два роки: рік на посаді заправника в автомобільному взводі, а наступного року взяли в міжнародну військову поліцію, бо на розмовному рівні вивчив англійську мову. Разом зі мною туди потрапили ще троє українців. Ми служили в столиці Лівану — Бейруті. Патрулювали в прикордонній із Ізраїлем зоні.

— Двічі був у Іраку. Перший раз — у військовій поліції: конвоювали американські бензовози з нафтою, — веде оповідь далі Ігор Терещенко. — Також патрулювали в місті Аль-Кут разом із американськими солдатами. Ситуація там була дуже напружена. Майже щовечора — мінометні обстріли.

Далі я брав участь у миротворчій операції в Ліберії — у вертольотному загоні. Це була найлегша ротація, навіть без автоматів обійшлось. У вихідні возив офіцерів-льотчиків купатися на океан. Єдине — дітей тамтешніх шкода. Приходять і просять «чоп-чоп», тобто їсти. Раз чимось пригостиш, другий, а на третій вони вже прямо під машину кидаються.

Небезпека, пояснив миротворець, іде не тільки від бойовиків, які затіяли заворушення у своїх країнах. Багато контрактників загинули через власну необережність.

— Наприклад, в Іраку один хлопчина повернувся з їдальні, зарядив снайперську гвинтівку та поклав на ліжко. А інший прийшов, хотів пожартувати, натиснув на спуск і поцілив у живіт напарникові, — описує криваву випадковість військовий.

Ще один випадок. У Югославії взвод миротворців їхав на розмінування. А назустріч машині йшли хорватські солдати. Уступити дорогу вони не захотіли. Водій теж не став чекати, вирішив об’їхати, з асфальту звернув у пісок і натрапив на міну. Водія контузило, в командира взводу перетинки полопали, а з 16 солдатів тільки п’ятеро вижили.

Та найстрашніше, коли гинуть знайомі, — продовжує миротворець. — У Югославії служив іще хлопчина з мого села, Саша. Одного ранку дає мені гроші, щоб я передав його матері, та листа для коханої. За кілька годин, іще я не встиг оформити документи на відпустку, привозять його пораненого товариша, а сам він лишився лежати, де застала міна. Така процедура — підтвердити загибель на службі, щоби батькам виплатили сто тисяч доларів. Усе робив правильно, зачепив «кішку» за каналізаційний люк, смикнув, а виявилося, що там міна-пастка — стрибаюча. Він почув, як міна вистрибнула, та закрив собою іншого хлопця, в якого двійко дітей. Сашка розірвало повністю, а другий залишився без руки та з роздробленим коліном. Знаємо, що жінка отримала 70 тисяч доларів за його каліцтво. То поки були гроші, то трималася хати, а ось уже років п’ять не відомо, де він і чи ще живий.

Зараз Ігор Терещенко головує у селі Прилісне Маневицького району. Каже, громада обрала, отже, треба виправдати довіру. А на українську армію ображений.

— До пенсії мені не вистачило півтора року, прослужив 18 із половиною: 10 років — календарних, 8,5 — пільгових. Та законотворці наші випустили директиву, яка гласить, що військовим, які вже двічі були за кордоном, виїзди заборонені. Я ж відбув дев’ять ротацій, — пояснює миротворець. — Я звільнився. Просто образливо — коли десь починаються бойові дії, в першу чергу їдуть прості солдати й офіцери, а високопоставлене начальство своїх дітей, онуків пускає вже на третю ротацію. А тепер мені кажуть: ти заробив уже, дай іншим поїздити.

Начальник ліцею полковник Павло Боснюк зауважив, що близько 10% українського миротворчого контингенту — волиняни:

— Майже кожен населений пункт області має людей, які були в місіях ООН. За рік спробуємо відшукати всіх миротворців із Волині, записати їхні розповіді, зібрати фотографії й особисті речі та влаштувати у ліцеї музей.