Болонську систему освіти «гальмує» пасивність студентів і бідні бібліотеки

Представивши Національну рамку класифікацій, Україна ще на крок наблизилася до європейських стандартів освіти, пишуть «Комментарии». Але реформам заважають пасивність студентів і нестача матеріальних фондів.

У четвер в Україні презентували Національну рамку класифікацій. Її розробка — одне з пріоритетних завдань реформування освіти й професійної підготовки в нашій країні. У першу чергу, за словами першого заступника міністра освіти й науки, молоді й спорту Євгенія Сулими, мова йде про формування загальної стратегії розвитку ринку освітніх послуг і ринку праці. Тобто вітчизняні установи освіти повинні взаємодіяти з ринком праці, іншими словами — студенти повинні одержувати спеціальності, затребувані роботодавцями. Так що в основі повинне стояти забезпечення якості професійної освіти. Розробка такої рамки має стати інструментом приведення законодавства у відповідність із європейськими вимогами. Але здійснити це без перегляду стандартів освіти й професійної підготовки просто неможливо, пише видання. І в цьому контексті актуальними стають проблеми впровадження болонської системи освіти у вітчизняних вузах.

Ідея начебто й гарна, адже стандартизація освіти, її «припасування» до європейських вимог обіцяє підняти рівень знань випускників українських вузів. А заодно й підвищити мобільність самих студентів, дозволивши їм вільно дрейфувати між університетами в пошуках кращого навчального життя. Викладачам теж гріх скаржитися: вони одержують можливість самостійно формувати навчальні курси. До того ж, у них з’являється стимул до самовдосконалення, адже педагоги, що звикли просиджувати штани за оклад, у такій системі просто не виживуть.

Але це в ідеалі. На практиці ж Україна приєднується до Болонського процесу вже не перший рік, але усе ще з сумнівним успіхом. Поки що єдиним українським вузом, який більш-менш зміг подужали європейське нововведення, залишається Києво-Могилянська академія. Та й то тому, що споконвічно орієнтувалася на європейські стандарти. Іншим вузам доводиться, що називається, «ламати себе» заради світлого майбутнього.

Втім, в університетах, які почали поступовий перехід на загальноєвропейські принципи ще до офіційного приєднання до Болонської системи, визнають: перехід на євростандарти в освіті — справа потрібна. І відразу називають ряд факторів, через які це корисне починання буксує.

«Головна проблема з переходом на Болонську систему — пасивність самих студентів, — впевнений Юрій Омельченко, доцент кафедри філософії Київського університету імені Бориса Грінченка, чиї слова наводить видання. — І те, що значний обсяг матеріалу виділяється на самостійну роботу, цю лінь і пасивність підсилює. Багато студентів під самостійною роботою розуміють узаконену можливість побити байдики. У групах максимум 5-6 людей, які постійно готуються до занять. При цьому мінімальні 60 балів для інших звідкись треба брати. І це стає проблемою викладача. Адже величезна кількість студентів, що одержали «незадов», — це удар по іміджу вузу. Хто туди буде вступати, якщо звідти виганяють?»

З Омельченком погоджується і Володимир Приходько, доцент кафедри філософії філософського факультету КНУ ім. Шевченка: «На жаль, більшість вступників в університет — пасивні реципієнти старої системи, яка була спрямована не стільки на активну роботу, скільки на слухання лекцій. Тепер же важлива роль семінарських занять і, особливо, самостійної роботи. У загальну оцінку входить важлива частина балів, які можна заробити тільки творчим шляхом — у нашому випадку написати есе, наприклад. Багато хто до такої роботи не готовий. Зараз студенти-першокурсники підготовлені в новому для нас режимі «copy paste» — тобто просто скачують тексти, бездумно їх компілюють і здають. А це абсолютно не творча робота! І це, мабуть, найбільше лихо, яке спіткало викладачів».

Однак лінню спудеїв — як, власне, і неготовністю працювати по-новому деяких викладачів «старого загартування» — справа не обмежується. Введенню європейської якості освіти ставить підніжки вітчизняна якість фондів — бібліотечних, аудиторних та інших. Точніше, їхня хронічна нестача.

«Багато бібліотек не мають належних фондів, — говорить Юрій Омельченко. — Наприклад, у нашому вузі створена електронна бібліотека, більшість кафедр мають свої електронні бібліотеки. Але в багатьох вузах такого нема, фонди застарілі й не відповідають вимогам часу. Є й ще один мінус — Інтернет. З одного боку, доступ до знань у Мережі розширює обрії студентів, з іншого — звужує до двох-одного-двох сайтів».

«Болонська система дуже дорога, — відзначає Володимир Приходько. — Вона вимагає величезних матеріальних ресурсів: бібліотек, доступу до комп’ютерів, інформації. А також невеликих груп і аудиторій для самостійної роботи викладачів зі студентами. На жаль, таких можливостей ми поки не маємо. Скажімо, оптимальна робота можлива тільки із групою до 15 людей. У мене ж у магістратурі, приміром, 26 людей. Доводиться варіювати: давати самостійні завдання, щоб студенти стали більше писати… Великою групою важко управляти. Багато взагалі перестають вчитися».

Ще одна проблема: де-юре студент вільний у своєму виборі курсу навчання й неначебто мобільний. Але на ділі він скористатися цією волею не здатний: по-перше — не вміє, по-друге — не має права.

«В рамках болонської системи студент може самостійно вибирати власний шлях у вузі, —пояснює Володимир Приходько. — Але цього недостатньо: повинен бути куратор — радник студента, який допомагає освоювати курс, створювати, скажемо так, університетську біографію. У нас ця система не діє. Є формальне кураторство, яким наділяють викладачів, а вони й так зайняті. Спеціального ж відділу нема, а це повинні бути люди зі ступенем, але які займаються не стільки науковою працею, скільки студентами, тобто реалізують себе як педагоги».

Сам же вибір студента на ділі найчастіше виявляється мімімізованим: іноді студентів у вигляді примусу закріплюють за кафедрою. Коріння проблеми росло з радянського минулого: під аспірантуру міністерство виділяє певну кількість місць (і, відповідно, фінансування), так що кафедра не зацікавлена їх втратити. Яка вже отут мобільність, якщо навіть у стінах рідного вузу на свій розсуд вибрати можна хіба що шлях до зазначеної аудиторії?

Однак експерти впевнені: нова система потрібна вітчизняній освіті. Адже Болонський процес стимулює роботу студентів, їм доводиться відповідально ставитися до свого навчання, засвоювати знання, боротися за бали.

«У рамках старої системи студент міг, наприклад, не демонструвати активності на заняттях, але допускався на іспити й здавав їх. Тепер же якщо студент не проявляє себе на високому рівні на іспиті, його виручає те, що він добре працював у процесі», — говорить Володимир Приходько. І додає: «Зараз студенти вже зовсім інші. Вони, можливо, більш поверхневі, але активні, їх просто потрібно направляти».

Педагоги говорять: корінь проблеми лежить у середній освіті: школа мало того, що не дає ніякої профільної підготовки, яка могла б допомогти майбутнім студентам у навчанні, але й у принципі вчить зовсім іншому, невузівському підходу до навчання. «Який вихід із ситуації? Припинити експериментувати над освітою! — підсумовує Юрій Омельченко. — У першу чергу над шкільною, оскільки основні проблеми лінощів, неосвіченості й пасивності студентів тягнуться звідти. Адже, зрештою, університет — не те місце, де вже дорослим людям треба пояснювати елементарні речі й змушувати їх вчитися. А як буде називатися система — Болонська чи Київська — значення не має».