Здолати наркозалежність і змиритися з діагнозом СНІД допомогла віра

11 червня 2009, 15:08

Джерело: Відомості

Близько 36% українських студентів не можуть розшифрувати абревіатури СНІД та ВІЛ, а 28% — упевнені, що цей вірус передається через укуси комах. Такі результати опитування, проведеного навесні у вузах країни. І це попри те, що по телебаченню постійно транслюється соціальна реклама під гаслом «Зупинимо СНІД, доки він не зупинив нас», у навчальних закладах читають тематичні лекції тощо. В Україні триває епідемія ВІЛ/СНІД, хворіють переважно молоді працездатні люди віком 20-40 років. Щоб дізнатися про особливості життя зі страшним синдромом, не варто читати медичну літературу або статистику. Найкраще застереження від бездумних учинків, насамперед вживання наркотиків, — спілкування з хворою людиною, яка усвідомила свої помилки і самотужки намагається виправити ситуацію. Саме таким є 32-річний Андрій (ім’я змінено з етичних міркувань), який погодився розповісти свою історію як своєрідне повчання для молоді. — Я дізнався, що ВІЛ-інфікований, коли мені було 20. Діагноз не став несподіванкою, адже я почав вживати наркотики з 13 років, — пригадує молодий чоловік. — Тоді, в 1997-му, я звільнився з місць позбавлення волі і щоб отримати прописку, мав добровільно-примусово пройти комісію. Але вирок медиків не змусив мене перестати колотися, і ще 10 років я перебував під владою наркотиків. Не думайте, що навіть не пробував покинути. Просто не виходило, знову повертався до голки. На перших порах, коли намагався відмовитися від ширки, здавалося, ніби маю міцну силу волі, та дуже швидко зрозумів, що її не вистачить, аби зупинитися. Родина Андрія не належала до так званих неблагополучних. Крім нього, у сім’ї зростали ще брат і сестра. Правда, батько рано помер від раку легенів. Мамі довелось самотужки утримувати сім’ю, вона працювала у школі для дітей офіцерів, яка у Володимирі-Волинському вважалася елітною. У це й же навчальний заклад влаштувала й своїх дітей. Андрій зізнається, що після її закінчення хотів вступати до Суворовського училища, але… — Як це традиційно буває, потрапив у погану компанію. В 7 років почав курити, у 12 спробував вино, а ще через рік — наркотики. Мама була дуже зайнята роботою, щоб забезпечити трьох дітей, тому не помічала змін у моїй поведінці. А, може, й помічала, але не хотіла вірити, що її син наркоман, адже і вчителі, і сусіди їй про це говорили. До 18 років я ще не був залежним, бо мав хорошого друга, який забороняв мені колотися. Але коли його забрали в армію, я остаточно пустився берега. Гроші роздобував, обманюючи людей, крадучи. Навіть нишпорив по смітниках, опинився на самому дні. Далі потрапив у тюрму за крадіжку, відсидів рік. Мама після стількох років боротьби зі мною опустила руки. Віддала мені квартиру, яку я продав і гроші витратив на наркотики. Таке бездумне життя в дурмані тривало досить довго. А в 30 років я звернувся у центр реабілітації для наркоманів, фактично пішов помирати. Я думав, що життя вже закінчилося, але, скажу чесно, жити все одно хотілося. Андрій потрапив у центр реабілітації «Преображення», який уже 8 років діє у селі Борохів Луцького району. І успішно пройшов курс, який тривав 9 місяців. — Все змінилося, коли у моє життя прийшла віра в Бога, — пояснює Андрій. — Це сталося після спілкування з віруючими церкви «Фіміам». У мене по-новому відкрилися очі на світ. Я зрозумів, що за все є наслідки, навіть після смерті. Якщо людина має хоч краплю розуму, вона зробить для себе висновки. Уже після реабілітації влаштовувався на роботу, мене попросили скласти автобіографію, то я зазначив лише дату народження, бо по суті більше не було чого писати. Я ніде ніколи не працював, ніде не навчався, крім школи, за 30 років майже нічого не дізнався і не здобув жодної спеціальності. Та мене взяли на виробництво блоків і я нормально працював. Але різко почало погіршуватися здоров’я, слабшав зір, постійно відчував втому. У церкві порадили пройти обстеження, адже я після встановлення діагнозу ВІЛ жодного разу не лежав у лікарні. Мені призначили ретровірусну терапію, приймаю її уже другий рік. Відразу відчув позитивний результат — відступила слабкість, став більш рухливим. Але роботу довелося покинути, бо отримав другу групу інвалідності по зору. Зараз працюю волонтером у центрі реабілітації. В особистому житті Андрія теж намітилися позитивні зрушення. По-перше, знайшов підтримку у вірі в Бога і багато нових друзів. А по-друге, наприкінці квітня створив власну сім’ю. Молодий чоловік розповів, що з майбутньою дружиною познайомився 3 роки тому у наркодиспансері, де вона також лікувалася від залежності. Кохана Андрія теж має ВІЛ-позитивний статус, але один в одному вони знайшли розуміння і стабільність. — І надалі хочу допомагати людям, які пройшли через те, що й я, — підсумовує колишній наркозалежний. — Навідуюся у відділення для ВІЛ-позитивних в інфекційній лікарні. Є такі, які нічого не знають про хворобу, бо ніколи не думали, що саме їх торкнеться ця біда. Наприклад, розмовляв із жінкою, яка має двох дітей, працює бухгалтером, дбає про сім’ю. І під час профілактичного огляду виявляється, що у неї ВІЛ. А її чоловік — далекобійник, десь на дорозі підібрав повію, розважився і приніс хворобу додому. Люди не бажають жити правильно, через що страждають і самі, і їхні рідні.