Для мене малювати — як дихати

Каже луцька художниця Лілія Стельмах, роботи якої прикрашають інтер’єр Міністерства освіти та науки

Інколи диву даєшся, як тільки наші жінки все встигають — ходити на роботу, виховувати дітей, займатися домашнім господарством і при цьому гарно виглядати. А луцька художниця Лілія Стельмах при всьому цьому ще й плідно займається творчістю. Вона працює в техніці художнього текстилю (гобелен, гарячий та холодний батік), живопису, графіки. А в Луцькому національному технічному університеті викладає на кафедрі дизайну. Минулого тижня у Палаці культури відкрилася перша її персональна виставка художніх робіт із жанру живопису.

Мистецтвознавці та художники, які прийшли на відкриття виставки, говорили про те, що трохи подивовані таким родом робіт, тому що зазвичай майстриня виставляла гобелени, батіки, а тут показала себе з іншої сторони. Проте це ще більше підтверджує, що вона професійний художник і досконало володіє технікою живопису.

Натюрморти та портрети, які тут представлені, свідчать про творчість вже зрілої майстрині, яка досягла професіоналізму у живописі. Вражала насиченість кольору картин та романтична манера зображення звичних побутових речей. Особливо глядачам сподобалися портрети жінок, які одягнені у чудові розкішні сукні, ніби придворні дами. Потім художниця розкрила секрет і повідомила, що на картинах зображено жінок, які у Луцькому замку кілька років тому займалися реконструкцією.

На запитання, то що ж все-таки ближче — гобелен, батік, живопис чи графіка, художниця відповіла, що, швидше, живопис та батік.

— В школі малювала, як і всі діти, для задоволення, — розповідає про початок творчого шляху майстриня. — А зараз це, у принципі, продовжується. Для мене малювати — як дихати. Але одночасно намагаюся охоплювати різні жанри, вони у мене ніби співіснують. І кожен, хто споглядає мої роботи, знаходить у них щось близьке для себе.

Навчалася волинська художниця спочатку у Косівському технікумі народних художніх промислів на відділенні художньої обробки шкіри. Потім працювала в тернопільських художньо-виробничих майстернях художником-оформлювачем. Однак вирішила все-таки здобути вищу освіту і вступила до Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва на відділ художнього текстилю. Цей вуз закінчила з відзнакою, а її дипломна робота «Запорожці. Козацькі литаври» була визнана однією з найкращих. І спочатку експонувалась у кабінеті ректора, а з 1999 року прикрашає інтер’єр конференц-залу Міністерства освіти та науки України.

Тепер пані Лілія дуже пишається цією роботою, яка незважаючи на те, що виконана 20 років тому, ще є затребуваною.

Уже коли приїхала на Волинь, Лілія Степанівна виконувала замовлення в техніках гарячий батік та ткацтво для санаторію «Лісова пісня».

— Я вражений працелюбністю своєї дружини, — каже чоловік Лілії Анатолій Стельмах. — Вона працює у різних техніках, і тільки професіоналізм може дати подібний результат. На жаль, мало хто сьогодні може оцінювати справжнє мистецтво. Настав час, коли професіонали уже непотрібні. І, можливо, у Пінчук Арт-Центрі інші можуть виставити набагато «пахучіші» натюрморти з мухами, але там вже мистецтва нема. Чим дружина підкуплює? У неї наскільки душевний, любовний підхід до простої речі, квіточки, виробу. Вона порівнює Бога і людину й ніби закликає — якщо створюєте якусь річ, то нехай вона буде така ж досконала. Здавалося б, у простих елементарних речах на картинах присутня філософія. Кожен з глядачів по мірі свого досвіду може це побачити.

Свої роботи останнім часом художниця дуже рідко продає. Каже: тепер картини зросли в ціні, бо подорожчали матеріали, але щоб за щось жити, треба картини реалізовувати, та постійно це робити важко, бо надто виснажливо.

— Треба, щоб концентрація духу не втрачалася, — каже пані Лілія.

Роботи Лілії Стельмах можна побачити на Всеукраїнських трієнале художнього текстилю у Києві, на Всеукраїнських виставках «Світ Божий, як Великдень», Різдвяних виставках декоративно-ужиткового мистецтва.

До речі, у сім’ї Лілії Стельмах всі натури творчі, як чоловік, так і діти, які вже вступили в університети мистецтв. І Лілія сподівається, що у майбутньому і донька, і син стануть художниками.

Людмила ШИШКО