Думки Липинського 100-літньої давнини відображають сьогодення України

В’ячеслав Липинський, політолог, фундатор українського консерватизму, народився 1882 року у селі Затурці Локачинського району на Волині, у родинному маєтку польського шляхетського роду. Тут пройшло його дитинство, звідси вже дорослою людиною він листувався з видатними сучасниками, палко відстоюючи право українського народу на свою незалежність. І хоч сам В’ячеслав Казимирович ідентифікував себе як українця, нинішня держава не надто переймається збереженням пам’яті про видатного мислителя — його архів знаходиться у Римі, а реставрація садиби у Затурцях, яка мала б перетворитися на музей, затягнулася безстроково.

Політичні події новітньої історії України стають підтвердженням багатьох пересторог В’ячеслава Липинського щодо становлення нашої державності після падіння комуністичного режиму. Причини сучасних негараздів він визначив так точно, ніби тоді задивлявся у прозору ріку майбутнього. Це, по-перше — «егоїстично-матеріалістична темрява, яка заступить нам шлях до вищих цінностей», по-друге — «ніким і нічим необуздане хамство», третє — «необмежені апетити до необмежених спекуляцій і до влади, опертої не на моральний авторитет і реальній силі продукції та меча, а на гешефтярськім сприті та спекулятивній силі гроша». Четверта причина — змагання за отаманство, де замість сталої ідеї — щодня інший настрій, замість зброї — демагогія і брехня, мотивом слугує злоба, зажерливість і пиха, тактикою — зрада, а суттю — порожнеча, пуста поза». Ще одна наша біда, як визначав Липинський, — домінування «інтересів хаотичних «партійних» сполук над інтересами держави». Крім того, історик передбачав геополітичну невизначеність країни, яку означив як «безплідні намагання об’єднати Україну на основі протиставлення її політики або до Сходу, або до Заходу». При цьому він наголошував, що неможливо згуртувати державу «ненавистю до Москви або Польщі, бо ненависть до Москви зажене її в Польщу, ненависть до Польщі зажене її в Москву, а ненависть до обох одночасно — в петлю самогубця або дім для божевільних».

А чого варте розуміння сутності націоналізму!!! І врахуйте, що так думав польський шляхтич: «Націоналізм буває двоякий: державотворчий та державоруйнуючий… Прикладом першого може бути націоналізм англійський; другого — польський, український. Перший називається патріотизмом, другий — шовінізмом. Коли Ви хочете, щоб була Українська Держава — Ви мусите бути патріотами, а не шовіністами. Це значить, перш за все, що Ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не на ненависть до них за те, що вони не українські націоналісти...», — так писав В’ячеслав Липинський у листі до Богдана Шемети.

Але це тільки крихти безцінної спадщини видатного мислителя. Архів Липинського, що нині перебуває у Римі, італійська влада пообіцяла систематизувати й повернути в Україну, але процес уже кілька років не рухається. Бо українські можновладці цим особливо не цікавляться. Так само, як і садибою Липинського у Затурцях, де, до речі, й похований мислитель, який передчасно помер у 1931 році від легеневої недуги (туберкульозу). Реставрація відбувається, так би мовити, наскоками — коли виділяють гроші.

Фундамент родинного будинку дворян Липинських у Затурцях закладено у 1871 році. Присадибна ділянка з великим садом, розкішним парком та господарськими будівлями займала 10 га площі маєтку. Фотографії 1910 року відтворюють муровану житлову споруду з великим ганком, який опирається на чотири масивні колони. У роки Першої світової війни житло було спалене. На фундаменті старого будинку молодший брат В’ячеслава Липинського Станіслав спорудив добротний двоповерховий дім. У 1944 році дерев’яний другий поверх будинку згорів. У середині 1990-х розпочалася реставрація споруди, над нею знову звели другий поверх з «ламаним» дахом під черепицею, вставили вікна, стягнули будівлю, щоб вона не розсипалась. — Найбільше коштів — близько 800 тисяч гривень з державного і обласного бюджетів — було освоєно у 2007-2008 роках, — інформує заступник начальника управління культури і туризму ОДА Василь Ворон. — Тоді готувалися до відзначення 125-ої річниці уродин В’ячеслава Липинського. На виготовлення проектно-кошторисної документації з обласного бюджету було виділено 70 тисяч грн. У наступні два роки з держказни нічого не надходило. Цього року фінансування тільки з обласного бюджету — близько 200 тисяч, але це крапля в морі.

Наступним етапом була розробка документації, яка б дозволила внести село Затурці до переліку історичних населених пунктів України. Адже тут, крім садиби Липинського, є ще 10 пам’яток археології, архітектури, зокрема костел Святої Трійці 1632 року. Готуючись до минулого ювілею, відремонтували вулиці, що ведуть до садиби і церкви, — приїжджайте й дивіться. Але що там можна зараз побачити?

Велику надію місцеві охоронці пам’ятки покладають на Угоду регіонального розвитку Волинської області між Кабміном і Волинською облрадою, де одним із пріоритетів визначили створення музею-садиби видатного історика у Затурцях.

— Орієнтуємося на дату 2012 рік — 130-ліття від дня народження Липинського, — пояснює Василь Ворон. — Хоч на державному рівні відзначаються ювілеї з періодичністю у 25 років.

Фахівці управління культури спільно з історичним факультетом ВНУ підготували проект створення науково-дослідного, культурно-освітнього й туристично-рекреаційного центру «Садиба Липинських». Він має брати участь у конкурсі проектів за програмою транскордонного співробітництва «Польща — Білорусь — Україна 2007-2013 роки».

— Чекаємо, що конкурс оголосять до кінця цього року, — продовжує Василь Олександрович. — Але в проекті мусить бути передбачено 10% фінансування з української сторони, а це близько 800 тисяч гривень. Якщо депутати обласної ради знайдуть ці кошти, тоді проект може бути запущений. Інакше ж його просто не візьмуть до розгляду.

В Угоді прописано, що завершити роботи з ремонту та реставрації палацу родини Липинських планується у 2011-2012 роках. Тоді ж пам’ятку мають музеєфікувати, розмістити тут архів та бібліотеку В’ячеслава Казимировича. Передбачено й відродити занедбаний за десятиліття безгосподарності парк Липинських, який був візитною карткою дворянської родини кінця ХІХ — початку ХХ століття. Серед видів дерев переважали місцеві породи: дуб, липа, граб, ясен, каштан, акація, горобина, які створювали різні композиції. І насамкінець у планах — міні-готель для туристів і науковців, під який має бути пристосоване колишнє адміністративне приміщення племоб’єднання. Але це, за словами Василя Ворона, окрема і складна тема, оскільки будівлю було поділено на паї і з новими власниками ще ніхто не вів перемовини.

Отже, наступного року, коли з дня смерті історика мине 80 літ, ніхто й не згадає. Єдиним нагадуванням стане книга «Діти Яфета», присвячена В’ячеславу Липинському, автором якої є депутат Волиньради, голова постійної комісії з питань культури Іван Корсак.

Ольга ЮЗЕПЧУК