Важко поранений гвардієць-розвідник одружився прямо у дворі лікарні

Боєць Національна гвардія України з кумедним позивним «Лисий» для ворогів – зовсім не кумедний. Будучи розвідником-снайпером, він провів не одну успішну операцію, діючи інколи в глибокому тилу противника. Під час однієї такої «вилазки» боєць отримав доволі важке поранення – йому відірвало ступню. Але він не впав духом. Навпаки – палає ще більшою ненавистю до росіян і планує після одужання і протезуання і далі служити Батькіщині. А ще гвардієць у лікарні одружився на своїй коханій дівчині.

Розкажіть трохи про себе.

Мені 24 роки. Народився у Харкові, виріс в Запоріжжі. Батько у мене військовий. Я прийняв присягу у 17 років, тому що після одинадцятого класу пішов вчитися у військовий заклад, потім підписав контракт. Воював в районі #ООС в 2018-2019 роках у штурмовій частині. Працював деякий час на „гражданці”, потім виїхав за кордон. Але, коли почалася війна, відразу виїхав до України. Приїхав 25 лютого увечері, вже 26 числа мобілізувався до військової частини Нацгвардії. 28 лютого потрапив безпосередньо до зони бойових дій.

Не могли б ви розповісти про обставини отримання вами поранення?

Під час виконання бойової задачі я був вимушений зміститися задля розширення сектору вогню і якраз у цей момент наступив на протипіхотну міну. Товариші швидко надали мені першу допомогу, наклали турнікет і почали евакуйовувати. Добре, що росіяни – слабкі духом. І коли наш кулеметник заради прикриття почав прострілювати лісопосадку, вони просто зачаїлися – не намагалися нас переслідувати, навіть не відстрілювалися.

Як діяла ваша група після того, як ви дістали поранення?

Хлопці все зробили правильно. Окремо хотів подякувати нашому кулеметнику з позивним «Добриня». Він ніс мене на плечах по пересіченій місцевості більше години – хоча там навіть просто в екіпіруванні ходити непросто. А він фактично весь час біг! Другий мій побратим – він вів машину – заради того, щоб швидше доставити мене до лікарів, пронісся буквально під носом у росіян. Ті настільки не очікували подібного, що навіть не встигли зреагувати! Що цікаво, тим самим маршрутом він і повернувся до бойових позицій. Я їм дуже вдячний, цим осередкам бойового духу. До речі, попри моє поранення, поставлену задачу ми тоді виконали в повному обсязі, навіть і більше.

Чи були у вас ще якісь яскраві бойові завдання?

Всі в Україні знають про Чорнобаївку, в якій ворога накривали вогнем десятки разів – а він туди все одно повертався. В нас була подібна лісосмуга. Ми з квадрокоптера побачили там скупчення бойової техніки росіян, передали координати – техніку спалила наша арта. Але через деякий час техніка туди повернулася! Її знову спалили – і так чотири рази. Навіть дитина зрозуміла б, що так робити не треба – але кацапи не зрозуміли.

Був ще один випадок, в березні. До наших позицій наблизилися розвіддозор з двох ворожих одиниць бронетехніки. Росіяни їхали, наче на прогулянці. Тоді я взяв до рук гранатомет і вистрілив по головному «Тигру». Перший раз не влучив, а з другого разу я його підбив. В тому бою ми знищили сімнадцять росіян, а одного взяли в полон. Цей випадок стався, коли я тільки пів години як прибув на позиції, тільки познайомився з товаришами.

Ви сказали, що після поранення встигли одружитись.

Я насправді хотів освідчитися своїй нинішній дружині у серпні. Після цього прикрого випадку я перебував у реанімації, якраз прийшов до тями після операції. Поруч сиділа кохана, і тоді я їй запропонував розійтися – мовляв, нова нога в мене не відросте, навіщо ти будеш мучитися з інвалідом? На що вона відповіла мені, що я дурень. І що вона буде зі мною, щоб не сталося, до кінця. Тоді я зрозумів, що до серпня чекати не треба, треба одружуватися вже зараз. Друзі організували виїзну церемонію, яка пройшла перед будівлею лікарні, на лавочках для відпочинку. Тепер, після закінчення війни, планую зробити справжнє весілля – з весільною сукнею для дружини і гучним святом.

Чим плануєте займатися надалі?

Дочекаюся протезування – лікарі кажуть, що з протезом я навіть кульгати не буду. Дуже хочу повернутися на передову і далі бити ворога – особливо після випадку в Оленівці, коли путінці вбили наших полонених. Проте, якщо гострої потреби в моїй присутності на передовій не буде – почну тренувати наших бійців. Колись я вже спробував це робити – вийшло. Потім ті хлопці, яких я навчав, приходили до мене у шпиталь, дякували за науку. Також хочу відкрити свій тактичний тир. Але це вже планую зробити після нашої перемоги. В те, що ця перемога буде, я не просто вірю – я в цьому впевнений на сто відсотків.