Ветеран Другої світової Петро Власюк: Нас кастрували без анестезії, наче стадо баранів

Мама недаремно нарекла його Петром. Бо народила спекотної сонячної днини серед колгоспного поля (жнива) якраз на Петра й Павла, 12 липня. Рік після більшовицької революції, сподівалася бідолашна, що її синочку все ж краще житиметься під опікою святих. А вони, мудрі апостоли, добре знали іншу істину — Господь дає людині рівно стільки страждань, скільки вона може витримати. І дав їх Петру Григоровичу Власюку безліч. Може, то останні, — смиренно сподівається його племінниця Марія Микитівна, яка доглядає діда, сприймаючи часто безглузді витівки старого, наче милі примхи маленької дитини. Зрештою, «татко» має повне право на любов та ласку, і на життя — бо двічі повертався з пекла. Про ці етапи життя Петро Григорович згадує вкрай неохоче.

Рядовий Власюк — уродженець Дніпропетровської області, звідти й був призваний на службу до лав Червоної армії, коли почалася Друга світова. Двічі брав Харків, першим піднімався в атаки. Тільки не говоріть йому про 100 грамів «для хоробрості». Їх не було, аж доки до радянських військ не приєдналася Америка, тоді тільки змогли солдати пити американський спирт.

— Ми були наче армія жебраків. Брудні, голодні, вдягнуті в абищо, по півроку не бачили мила, — оповідає свої спогади Петро Григорович, — взимку розкладали натільні сорочки на сніг. Воші розбігалися від холоду, і на якийсь момент сніг ставав суцільно чорним. Ми страшенно мерзли. Поверх сорочки робили на собі солом’яне обгортання і вдягали форму.

Його війна закінчилася на Курській дузі, з п’ятьма сотнями військових Петро Григорович потрапив у полон. Кенігсберзький концтабір для військовополонених був густо населений змореною сірою масою у рваному лахмітті. Однакові з лиця виснажені солдати лягали спати й прокидалися з однією думкою — вижити. Полонені будували аеродром. Бетонні плити, великі каменюки та важенні мішки з цементом розвантажували самі. Найбільше боялися прийомів їжі. Тричі на день солдатів годували соленою тюлькою. Цієї дрібної риби було багато і дуже мало води. А як хотілося пити!

У бранденбурзькому концтаборі, одному з найстаріших у Німеччині, куди за рік перевезли в’язнів з Кенігсберга, не було принципової різниці між цивільними та військовополоненими. Десь у середніх роках перебігу Другої світової у концтаборах різко побільшало в’язнів. Тоді солдати СС визначили, що основне завдання концтаборів — «боротьбу з ворогами Німеччини» — можна використати ефективно. Нова ідея виглядала більш вдосконалено — «знищення роботою». Тобто використання робочої сили нещасних аж до повного їх виснаження.

— Ми працювали на величезному заводі. Зовні невелике приміщення, воно на шість метрів опускалося під землю. Минуло кілька тижнів, перш ніж я почув незвичне доти для моїх вух слово «селекція». Увечері нам заборонили виходити з бараків. Згодом з’ясувалася причина: нас оглядатиме табірний лікар, щоб визначити непрацездатних — для них готувався останній шлях у крематорій. Цей огляд і називався селекцією. Перед початком до нас зайшов головний нашого блоку, він пережив уже не один такий огляд. Порадив нам зробити кілька фізичних вправ перед тим, як втрапити перед очі лікаря, щоб додати собі живішого кольору, рум’янцю, і забути про повільну ходу. Бігти перед лікарем, наче за нами хтось женеться. Ці мізерні поради й були нашим шансом залишитися живими. Пам’ятаю, я біг так, що не встиг побачити, чи записав лікар мій номер, бо то означало б, що я втрапив у «список смерті», — Петро Григорович змахує невидиму сльозу і каже, що, крім роботи, їх тримали там ще й для медичних експериментів, та яких саме, відмовляється говорити зовсім і, вже не криючись, плаче. — «Щасливчиків», котрі пройшли селекцію, за два дні знову повели до лікаря. Ми ж були молодими, і німці вважали, що думки про жінок заважають нам досягти ще більшої результативності у роботі. Без анестезії, наче стадо баранів, нас кастрували. Половина після цієї операції померли від інфекції та запальних процесів.

Петро Григорович каже, що на війні атеїстичні нісенітниці партії танули з першим боєм — молилися й хрестилися всі. Тільки у концтаборі виникло питання, про що просити Бога.

— З нами у бараці жив священик. Я не повірив йому навіть тоді, коли він одного разу сказав, що це — кінець і Бога з нами більше немає. Кожного вечора перед сном я шепотів «Отче наш». Доки нас всіх одного вечора зігнали на плац. Аппель (показова смертна кара) зазвичай влаштовували перед вечерею. Цього разу серед плацу теж височіла шибениця. Цинічно, але ми звикли до смерті, вона ж постійно поруч нас ходила. І ми чекали завершення цієї акції, думаючи про миску гарячого супу. Та на плац раптом вивели хлопчика, дитину, прислужника одного з наших оберкапо (керуючий роботою в’язнів). Тиждень тому на заводі трапилася незначна аварія, до якої був причетним оберкапо. Його допитували, але він нічого не сказав. Відтак чоловіка кудись вивезли, але продовжували допитувати цю дитину. Малий, напевно, нічого не сказав, бо не мав інформації. Навіть лагеркапо (управляючий табором) відмовився виконувати звичну для себе роль ката. Тоді до роботи взявся есесівець з охорони. Ми вперше за такий довгий час плакали. Відтоді я не питав себе, де Бог, коли на землі твориться такий жах — німці повісили хлопчика на шибениці серед плацу концтабора.

З концтабору Петро Григорович втік, коли американці бомбардувли Бранденбург. Звідти пішки дістався аж до Польщі, потім на Україну. Після війни одружився, виростив дітей, онуків, допомагав правнукам, жодного разу не згадуючи, що вони — нерідні. Віддавав все, що міг, аби тільки їхнє життя було кращим, ніж у нього, наче надолужував їм все те, чого сам був позбавлений через війну.

Нині ветерану 92 роки. Його доглядає 75-річна племінниця. Її батько помер рано, дід Петро його замінив. А він тільки лежить або сидить на своєму ліжку. Старість? Ні — молоде покоління постаралося. Три роки тому Петро Григорович пішов виносити сміття до контейнерів, що біля міської бібліотеки. Пам’ятає, як підійшов до нього молодик і тричі вдарив старенького кастетом у скроні й посередині лоба. Марія Микитівна знала, що дідусь мав звичку носити з собою гроші й несподівано вирушити на ринок. Затурбувалася через кілька годин. І знайшла дідуся Петра у калюжі крові там таки, біля бібліотеки, без документів та пенсії.

Її не дивує людська байдужість, яка не захистила старого (а все відбувалося о дванадцятій дня), не підвела його, побитого, із землі. Зрозуміла байдужість медиків (кому потрібен старий дід?), добре, що сама фельдшер. Марія Микитівна не знає тільки, хто був більшим нелюдом: есесівець у концтаборі, який виконував свою жорстоку службу, чи володимирський парубок, котрий байдуже мало не вбив ветерана серед білого дня у центрі міста за кілька сотень гривень.

— Німці? Нє. Німці не всі знущалися, — раптом виринає із власних думок Петро Григорович, — часто віддавали нам свій хліб.

Кристина ПАВЛЮК, м. Володимир-Волинський