Несвобода слова

Вплив ЗМІ на широкі народні маси важко переоцінити.

В 1947 році американський пілот-аматор Кеннет Арнольд повідомив газетярам про зустріч із непізнаними літаючими об'єктами, що мали форму півмісяця. Очевидець додав, що вони рухалися, "немов тарілочки, пущені по воді". Цей образ сподобався журналістам, і газети вийшли під голосними заголовками "Літаючі тарілки!"

По прочитанні сенсаційних заміток американці стали масово спостерігати НЛО. От тільки загадкових півмісяців, помічених містером Арнольдом, не зустрічав ніхто - населення США бачило круглі об'єкти у формі тарілок, анонсовані пресою.

Імовірно, інопланетяни, що ознайомилися з американськими газетами, спішно змінили конструкцію своїх апаратів...

Журналісти можуть не тільки заселити небо літаючими тарілками, але й створити бурхливий економічний ріст, успішну боротьбу з корупцією, зовнішньополітичні перемоги й неухильну турботу уряду про рідний народ.

Найчастіше віртуальна інформаційна реальність повністю заміщає непривабливу дійсність. А тому прагнення нової української влади встановити контроль над ЗМІ цілком природне.

Аналогічні наміри були й у «помаранчевих» попередників Януковича й Ко, але дворовим хуліганам не дано змагатися з Коза Нострою. Нова влада набагато сильніша, напористіша, згуртованіша, і багато вітчизняних журналістів уже відчули це на власній шкірі.

Медійна братія не має наміру здаватися без бою й активно протестує, що теж цілком природно: для нормальної роботи журналістам потрібна свобода слова.

Однак звучне гасло "Свобода слова потрібна всім українцям!" не знаходить бажаного відгуку в масах. Значна частина суспільства настроєна проти медійників, що скаржаться на тиск і цензуру. І щодо цього Україна не самотня: у всіх пострадянських країнах влада атакувала свободу слова, опираючись на широку народну підтримку.

На початку 2000-х основна маса росіян беззастережно схвалила путінське зачищення телеефіру. Наліт спецназу на опозиційний канал "Имеди" в 2007-му був підтриманий не тільки прихильниками Саакашвілі в самій Грузії, але й прогресивною українською громадськістю.

І де б не відбувалася справа - у Москві, у Тбілісі або в Києві - симпатики влади оперують тим самим аргументом: гноблені ЗМІ не є незалежними й об'єктивними, а служать рупорами олігархів, опозиційних політиканів, кремлівської п'ятої колони etc. Загалом, так їм і треба, продажним журналюгам!

Часом ці обвинувачення недалекі від істини. Свобода слова допускає будь-яку критику влади - у тому числі упереджену й з відчутним запахом зелених купюр. Питання в тім, наскільки ця критика обґрунтована.

Заангажованість телеканалу або друкованого видання виражається в тенденційному підборі фактів, але аж ніяк не гарантує їхньої невірогідності. А якщо факти висмоктані з пальця, опозиційних критиканів варто прилюдно посадити в калюжу. Навіщо ж затикати рот знехтуваним журналюгам, оточуючи їх мученицьким ореолом?

Алогічність доводів у підтримку цензури розуміється просто. Стандартні докори в продажності й заангажованості - це всього лише психологічна раціоналізація, покликана сховати щирі причини народної антипатії до опозиційних журналістів.

На перекірливих медійщиках лежить більш тяжкий гріх, ніж жадібність або упередженість.

Безцензурні ЗМІ здатні зруйнувати найдорожче, що є в народу - його ілюзії.

У чому полягає цінність свободи слова? Маючи доступ до протилежних точок зору і одержуючи інформацію з різних джерел, громадянин може сформувати більш повну й об'єктивну картину того, що відбувається.

Проблема в тім, що в нас об'єктивна картина потрібна не всім. Більшість українців віддають перевагу комфортній однобокій інформації, що відповідає їхнім очікуванням і політичним поглядам.

«Помаранчеве» лихоліття залишилося в минулому, до влади прийшли справжні професіонали, життя налагоджується з кожним днем - ця віртуальна ідилія вигідна не тільки Януковичу й Азарову. Вона затребувана населенням, що утомилося від нескінченних криз.

Людям дуже хочеться вірити в краще, і вмикаючи телевізор, вони чекають підтвердження власних надій і сподівань. Будь-яка інформація, що йде врозріз із бажаною утопією, по можливості ігнорується й витісняється зі свідомості.

Журналісти, що загострюють увагу на фактах корупції й сваволі, псують гармонічний інформаційний пейзаж. Виникає інстинктивне бажання усунути неприємний подразник, так що інтереси простого глядача й високопоставленого цензора повністю збігаються.

Звичайно, є й інші громадяни, що органічно не переносять Януковича й заздалегідь намалювали безпросвітну картину його президентства: убогість, свавілля, розгарбування країни.

Ця лиховісна антиутопія також має потребу в наповненні зручними фактами. А оскільки негативну інформацію про дії влади можуть надати тільки безцензурні ЗМІ, опозиційно налаштовані українці виявляються тимчасовими союзниками свободи слова.

Так, тимчасовими й ситуативними: адже ще недавно вони переконували самих себе, що Україна рухається вперед, і закликали заткнути рот злопихачам, що зазіхали на світлі націонал-патріотичні мрії.

Сьогодні будь-якому школяреві ясно, що Донецьк і Луганськ ніколи заговорять українською й ніколи не визнають Бандеру й Шухевича своїми героями. Але в 2007-2008 роках констатація цього очевидного факту сприймалася як моторошне святотатство й викликала бурю обурення. Воно й зрозуміло: мова йшла про замах на ілюзію, що зігрівала серця й душі всіх свідомих патріотів...

Якби в перші райдужні місяці «помаранчевого» правління Віктор Андрійович міг ввести тверду ідеологічну цензуру, захоплені прихильники нової влади прийняли б цю ініціативу на ура.

Але необразливий хоружевський романтик не годився в диктатори. Зате Віктор Федорович охоче грає авторитарними мускулами, і цензура поступово повертається в наше життя - при повнім схваленні мільйонів українських громадян.

Багатьох журналістів, що щиро вірять у свою місію, кривдять і збивають з пантелику народні настрої. Як можна виправдовувати владу, яка наступає на свободу слова?! Як можна поливати брудом людей, що борються проти цензури?!

Адже працівники пера й камери діють в інтересах українського народу, в інтересах всіх громадян! Є влада, є суспільство, а функція журналістів - контролювати владу й постачати суспільство інформацією!

На жаль, у вітчизняних умовах ця класична схема не працює. Нашому суспільству не потрібні інформатори. У нас журналісти - це постачальники деталей до віртуальної реальності, що вже затвердилася у свідомості читачів, глядачів і слухачів.

Якщо поставляють факти, що вписуються в струнку ментальну картину, аудиторія вважає журналіста чесним і професійним. Якщо ж ні - він автоматично перетворюється в "продажного журналюгу", "брудного писаку", "мерзенного провокатора", "ворожого агента" і т.п.

І чим сутужніше спростувати незручні факти, озвучені впертим журналістом, тим сильніша агресія поважної публіки.

У стародавні часи в східних правителів було прийнято страчувати гінця, що приносив погану новину. Що ж, володаря, який зіштовхнувся з неприйнятною інформацією, легко зрозуміти. Зрозуміло, від бідних гінців нічого не залежало, проте ж новини дійсно були поганими!

Михайло Дубинянський