Полонені вимирали від голоду і тифу. З 12 тисяч люду лишилося 4 тисячі

Спогадами про Велику Вітчизняну війну ділиться ветеран Олександр Дичаківський Цього року Україна святкує 65-ту річницю Перемоги у страшній війні — Другій світовій, яка 1939-го розпочалася з наступу фашистів на Польщу, а 22 червня 1941-го була офіційно оголошена і Радянському Союзу. Українські військові першими потрапили під хвилю німецького наступу, яка прокотилася країною, як нищівне цунамі. До лав армії призивали 18-20–літніх юнаків. Тим, кому вдалося вижити в цій кривавій бійні, зараз уже під 90 і більше. Та залишилося їх зовсім мало.

… Коли йшла на зустріч із ветераном Олександром Федоровичем Дичаківським, боялася, що побачу немічного дідуся, прикутого до ліжка, не при пам’яті. Ну, 90 літ — солідний вік. Двері квартири мені відчинила в’юнка усміхнена бабуся. Це дружина ветерана Галина Олександрівна Зоріна, молодша на 8 років. За секунду з кімнати вийшов і сам Олександр Федорович — жвавий, говіркий, дуже радів гості і все наголошував, що він — не герой, просто довелося пройти випробування фронтами і полоном. Я слухала розповідь дідуся, затамувавши подих. Час від часу пригадати деталі йому допомагала дружина, а він жартома відмахувався: «От причепа». Разом вони вже 62 роки.

— Родом ми обоє із села Ярмолинці Хмельницької області. Звідти мене й мобілізували на третій день війни, — поринає у спогади Олександр Федорович Дичаківський. — За освітою я фельдшер, тож відправили в госпіталь у місті Проскурів. З тим госпіталем їздили по всіх фронтах. Під столицею потрапили у Київське оточення («Масштабні бої Червоної Армії і Вермахта в липні-вересні 1941-го. Радянськими військами Південно-Західного фронту командував генерал-полковник Кирпонос» — дані з «Вікіпедії»). В полон я попав зовсім не героїчно. Госпіталь стояв у школі. Ми — медпрацівники — в колгоспі набили курей і зварили собі суп, обідали. Тут влітає у двері один із фельдшерів і кричить: «Німці!». І десь російський говір узявся: «Выходи все на улицу». Нас повантажили у машини і відправили у Володимир-Волинський, де було кілька казарм. Там зібрали силу-силенну народу, переважно самих офіцерів, а я був усього-на-всього лейтенантиком. Полонені вимирали від голоду і тифу. З 12 тисяч люду лишилося 4 тисячі. Померлих вивозили у якусь яму великими тачками.

Одного разу мені приснився сон: сходить сонце, в мою хату преться якась баба, але я її відштовхнув. На ранок я кажу хлопцям: «Нас чекає спасіння». Буквально на другий день у табір завозять продукти. Німецьке командування вирішило підкормити тих, хто залишився, і вивезти на роботу у Німеччину.

Звісно, вся європейська промисловість тоді працювала на війну. Військовополонених як дармову робочу силу розподілили по різних заводах.

— Я попав на завод «Мессершмітт» у Нюрнберзі. Виготовляли морські торпеди, — продовжує ветеран. — Начальник цеху побачив, що я добре справляюся біля станка і призначив мені норму. Я йому кажу: «Не вироблю таку норму, я прийшов із табору, де помирали від голоду, безсилий, та й тут харчі поганенькі». Я почав думати, як би попасти в госпіталь. Ризикнув і сказав, що хворий на туберкульоз. Направили мене в госпіталь на рентген. Лікарі майже всі були з Радянського Союзу. То я зізнався, що збрехав, бо просто хотів утекти від жорстокого майстра. Далі обставини складалися за дивним збігом. Одного із фельдшерів звільнили за крадіжку. А мені запропонували його місце. Так я залишився у Нюрнберзькому госпіталі для військовополонених. Неподалік розташовувався ще один невеликий госпіталь. Тамтешні хворі змовилися втікати. Але один заявив про цей намір німцям і подав список, у якому фігурували й медики. Лікаря і двох фельдшерів одразу відправили у концтабір Маутхаузен (німецький концтабір поблизу австрійського міста Маутхаузен у 1938-1945 рр.).

Але госпіталь залишився і потребував персоналу, тому з Нюрнберга викликали лікаря і двох фельдшерів. У їх число потрапив і Олександр Дичаківський.

— Поки ми працювали, німецьке начальство вирішувало, що робити з хворими. Придумали просто — всіх без розбору відправити у концтабір разом із медиками. Так я опинився у Маутхаузені, де пробув трохи більше року. А коли німці зрозуміли, що війна йде до завершення, перевели в’язнів на південь Австрії, в концтабір Ебензеї. Так полонених стало вдвічі більше, а харчів узагалі не завезли. Кожного дня вмирало по 30 чоловік. А 5 травня 1945-го до табору підійшли американські танкетки. Есесівці втекли ще раніше, залишили тільки кількох поліцаїв. Союзники без опору відчинили браму і сказали, щоб в’язні розходилися хто куди хоче. Нас зібралася група з 12 чоловік. Але двоє не могли йти. І хоч усі були кволі, та не покинули їх, а по черзі волочили, — мимоволі пускає сльозу. — По німецьких дворах крали птицю, готували у котелках — у кожного був свій із концтабору. Першу ніч заночували в лісі. А наступного дня надибали велике німецьке господарство. Ми вирішили, що підемо до того хазяїна (бауера), хай він нас нагодує, дасть переночувати, бо можна сказати, що ми вже при владі. Німець нас прийняв, зладнав добру вечерю. А на ранок ми йому сказали, що хочемо ще трохи залишитися, набратися сил. Німцю це не сподобалося, він пішов жалітися у комендатуру. Але тамтешній начальник постановив, аби той бауер тримав нас доти, поки союзники не вирішать, що з нами робити. Так у німця ми прожили два тижні. З комендатури ж сповістили на совєтські пости, що ми оселилися в тому селі. Приїхав до нас офіцер, сказав, що через два дні прийде машина, доправить нас до залізниці і ми попадемо додому. Так і сталося. Спершу зупинилися у Солотвині Закарпатської області, де був пересильний табір. Повно народу! Я влаштувався у санчастину, у венерологічний кабінет. Заходили до мене офіцери з НКВС, одні з сифілісом, інші — з трипером. Лікував чим міг, бо пеніциліну не було. Згодом один кедебіст наказав, аби мене відпустили додому, можливо, з вдячності. Бо багатьох тоді заслали у Сибір. Зі справкою я повернувся у Ярмолинці. Вдома сам зайшов у НКВС і доложив, що повернувся з полону. Мене допитали і відпустили. Але поваги не бачив. Коли знадобився паспорт, я прийшов у райвідділ міліції, а начальник мені каже: «Ти паспорта хоч? Та ти ж підняв руки, здався німцям!». Отак мене гарно прийняли. Але я пояснив, що без паспорта ніде не зможу влаштуватися на роботу, то він видав справочку, і я працював завмедпунктом у селі.

Далі життя складалося так, ніби й не поневірявся п’ять літ у німецькому полоні.

— Я переїхав на Волинь у 1946-му, шукати кращого життя змусив голод. У 1948-му забрав сюди дружину, оселилися у Голобах (нині Ковельський район, а тоді це був райцентр). Дружина працювала завідувачем дитсадка, я — в санепідемстанції помічником епідеміолога. Пропрацювали там 19 років, а потім район скоротили, відповідно, скоротили і районну СЕС, тож роботи для мене не стало. Вирішили переїхати в Луцьк. За власні гроші купили кооперативну квартиру. Я влаштувався у санстанцію — завідувачем профдезвідділенням, дружина завідувала шаховим клубом. Вже багато років ми на пенсії. Єдина дочка живе з чоловіком у Івано-Франківську (туди отримали направлення після інституту). Ми вже мільйон років із дружиною живемо вдвох і прекрасно почуваємося, — сміється дідусь. — Мені 90 літ і п’ять місяців. Чому наголошую на місяцях? Бо кожен місяць після 90 — це дуже довго.

— Він ще собі раду дає, навіть сам у магазин по хліб ходить (а це п’ятий поверх без ліфта), — доповнює Галина Олександрівна. — На вихідні до нас приходять сусіди і мої колишні учні — грають у шахи. Мій старенький не піддається. Часто їздимо в гості до дочки — там уся рідня, а нас тут тільки двоє. А колись навідались у Ярмолинці, то вже нікого не лишилося, всі знайомі імена на обеліску.