Яблука у Чорнобилі були завбільшки з людську голову

Ліквідатор Руслан Атлас із Володимира-Волинського ділиться спогадами про свою піврічну вахту біля реактора

Той жахливий день навіки ввійде в історію. Протягом багатьох десятків років людство буде страждати від хвороб, пов’язаних саме з цим днем — 26 квітня 1986 року, коли на одному з реакторів Чорнобильської атомної станції сталась аварія. Із розваленого реактора вирвались радіоактивні частини, від яких у різні боки розходилось випромінювання. Ця вбивча радіація відразу забрала життя 31 працівника, а більше п’ятисот отримали величезну дозу опромінення. Серед тих, хто допомагав боротися з вогнем, був старший майстер газодимозахисної служби Самостійної державної пожежної частини №7 із міста Володимира-ВолинськогоРуслан Атлас. Зараз чоловік пригадує події більш як 20-літньої давнини як страшний сон.

Всі, хто на той час знаходився недалеко від епіцентру вибуху, увібрали в себе один із елементів розпаду — радіоактивний йод, який спричиняє захворювання щитовидної залози. Майже два тижні з аварійного реактора викидалися в повітря радіоактивні речовини, які розносилися вітром на сотні й тисячі кілометрів. Частинки осідали на землю, ліси, будинки... В перші дні аварії у тридцятикілометровій зоні ввели комендантську годину, а населення примусили покинути все нажите за довгі роки. Люди забивали хрест-навхрест вікна на будинках, вішали на дверях замки і від’їжджали туди, де повітря мало б бути чистішим. Як виявилось — від’їжджали назавжди.

На ті часи Руслан Атлас — молодий хлопець — щойно відслужив в армії і працював пожежником у Нововолинську, де була воєнізована пожежна частина. Згодом перевівся до міста Володимира-Волинського. А коли світ заговорив про невелике містечко на березі Прип’яті і слово «Чорнобиль» чулося повсюди, багато молодих та сильних юнаків і дівчат вирушили працювати туди, де дозиметри зашкалювало від «берів», ніхто не думав відмовитись: потрібно — значить, поїдемо. Зрештою, вибирали комсомольців чи комуністів, які були ідейно свідомими і йшли безвідмовно. Ніхто не зважав на їхні сім’ї, дітей, рідних. Нелегка доля випала і Руслану, який лишав на дружину Наталю трирічну доньку Оленку.

— Перше, що впало у вічі, коли приїхав у Чорнобиль, — жодної людини у цивільному одязі, скрізь спеціальні частини та будинки-пустки. Нас розмістили у гуртожитку за 10-12 хвилин їзди до реактора. Розділили на караули. Видали дозиметри, які кожного тижня перевірялися. Не раз бувало, що дозиметри «фонили», й тоді все навкруги ретельно поливалося водою. Якщо ж підвищену дозу радіації виявляли в машині, її відвозили на спеціальне кладовище для техніки, — згадує Руслан Атлас. — Бачили б ви, скільки там техніки зберігалося! І все під вартою — на декілька кілометрів тягнулася обгороджена дротом територія. Бувало й таке, що дозиметр показував підвищену радіацію на асфальті, тоді його зривали, вивозили, а на те місце клали новий.

— Ми виконували свою звичайну роботу — гасили пожежі, от тільки кількість їх доходила до 6-7 за зміну, — продовжує ліквідатор. — Бувало, й відіспатися ніколи, а тут вже кличуть на допомогу — підмінити нема кому. Горіли покинуті будинки, поля, палав ліс. Від величезної спеки самозагорялася трава, й вогонь розкидався на декілька кілометрів. Пригадую, що найбільшу пожежу бачив біля реактора — на другому енергоблоці загорівся масляний радіатор. Цілодобово біля самого реактора чергувала пожежна частина.

Рятувальник розповідає, що не раз виїжджали оглядати місцевість — перевіряли наявність водойм, з яких на випадок пожежі можна було б брати воду. Яка там чудова природа, багато ставків і озер! Місцеве населення займалося риболовлею та мисливством, це було помітно скрізь, адже на кожній водоймі човни і моторки стояли. Хвилі колихали їх, а вітер-пустун норовив перевернути і потопити. У багатьох місцях господарі самі позатоплювали човни, їхні сиротливі контури просвічувалися крізь чисту воду. Ліс дивував своїм рудим відтінком, а яблука не поміщалися в обидві руки — одне важило до кілограма і було завбільшки з людську голову. У лісі повно грибів та ягід, так і кортіло нагнутися та зірвати, але ж знали, що це заборонено.

— Ми всі ніяк не могли зрозуміти, як можна було провести кордон, адже радіація була повсюди, — зауважує Руслан Атлас. — У перший місяць помітив, що дуже волосся стало випадати — просто пасмами лізло. Я чимдуж у парну — став «змивати» з себе радіацію, вірніше, вона з мене разом із потом виходила. Побачив, що така процедура допомагає. З тих пір тільки залишався вільний час — зразу паритися.

Про перебування в Чорнобилі Руслан казав знайомим: «Робота як робота. Хоч і молодий був, та рішучий, досвід мав, от і доводилося їхати туди, де треба професіоналів, адже мене не треба було навчати чи щось показувати». Руслан Атлас пробув там три вахти півроку. Місяць роботи і стільки ж часу на відпочинок вдома. Приїхавши додому, старався харчуватися повноцінно й обов’язково пив гранатовий сік.

Після Чорнобиля ліквідатор більше двох десятків років працював у пожежній частині Володимира-Волинського. Це була відповідальна робота — закачувати й подавати повітря у балони, якими користуються пожежні. У пожежній частині він один такий спеціаліст, тож не раз доводиться виходити на роботу й у вихідні. Жодне спортивне змагання з пожежно-прикладного виду спорту також не обходилося без Руслана Георгійовича, багато років поспіль він виборював призові місця. Коли запитала у нього, чи не жалкує, що обрав таку ризиковану професію, почула, що ні. Навіть більше — не уявляє свого життя інакше, адже вибрав спеціальність рятувальника за покликом серця. Руслан Атлас ніколи не пасував перед труднощами, за що його завжди поважали та й досі цінують у колективі.