Уроки Киргизії

На превеликий жаль Тимошенко Юлії Володимирівни, революція в Україні не повторилася. Поки.

До ще більшого суму президента Киргизії Бакієва Курманбека Салієвича, у його країні вона таки повторилася. Уже.

Тло

Якщо коротко, то:

24 березня 2005 року перший президент Киргизії Аскар Акаєв під тиском опозиції й народу був скинутий і таємно втік із країни. До влади прийшов лідер Народного руху Киргизії, екс-прем'єр Курманбек Бакієв, який у липні того ж року був вибраний президентом країни.

У квітні 2010 та ж ситуація приключилася вже із самим Бакієвим. 7 квітня влада перейшла до уряду народної довіри, який очолила екс-глава МЗС країни Роза Отунбаєва. А сам Бакієв - полетів зі столиці на президентському літаку ввечері 7 квітня в напрямку півдня країни, місто Ош.

Дві революції

Киргизький досвід досить корисний для нової української влади.

Україна листопада  2004-го і Киргизія березня 2005-го (у контексті суспільних очікувань і політичної реалізації цих очікувань) - схожі як дві краплі. І "помаранчева революція", і "революція тюльпанів" багато в чому мали схожі сценарії, передумови й суб'єкти по обидві сторони барикад – переможців і тих, що програли.

По-перше, загальний типаж на той момент президентів Леоніда Кучми й Аскара Акаєва. Обоє - представники епохи 90-х, коли політичний режим, управлінська модель і взагалі механізм прийняття тих чи інших рішень концентрувалися й вибудовувалися навколо однієї сильної особистості. Держава по факту того часу  - це апарат чиновників плюс великі  політекономічні групи, а на чолі піраміди президент. Народ - умовна частина держави, оскільки він був відсторонений від базових процесів, що відбуваються в державах: від впливу на формування внутрішньої й зовнішньої політики, приватизації і т.д. У цьому змісті законотворча або інша діяльність, кадрові чи інші рішення - були, насамперед, результатом волі президента.

По-друге, збіг за часом суспільних настроїв, орієнтованих на зміни. Головним рушійним мотивом української й киргизької революцій став зростаючий запит суспільства на участь у житті держави і невідповідність цим запитам діючих лідерів (або їх спадкоємців). І для України  2004 рік, і для Киргизії 2005 рік став у своєму роді переломним періодом, що неодмінно вимагає активної суспільної реакції. Вважалося, що  влади заслуговують ті політики, які повинні й можуть змінити політичні правила своїх попередників. Тобто асоціюються з майбутнім, а не з минулим.

По-третє, революція в обох країнах стала проектом еліт. Оскільки й "помаранчеву революцію", і "революцію тюльпанів" підтримали частини еліт на чолі з екс-прем'єрами. І Віктор Ющенко, і Курманбек Бакієв були прем'єрами при своїх попередниках. Завдяки революції й всупереч волі діючих президентів вони прийшли до влади.

На цьому схожість і закінчується.

Від спільного до відмінного

Через п'ять років сценарії політичних подій в Україні й у Киргизії, як бачимо, розвиваються в прямо протилежних напрямках.

П'ятиліття Майдану Україна зустріла, а Ющенко як президент завершив плановими президентськими виборами, які пройшли, за оцінками всіх міжнародних експертів, чесно й, у загальному, без порушень. Внаслідок виборів переміг опонент "помаранчевих подій".

Киргизія п'ятиліття "тюльпанової революції" зустріла повторною революцією, а Бакієв як президент втечею із президентського поста. Внаслідок чого актуалізувався й відтворився сценарій березня 2005 року - скинення влади з тим же базовим набором вимог до влади з боку опозиції й народу, що й під час першої революції.

Причини й наслідки

Причинно-наслідковий зв'язок тут очевидний.

Результат правління Ющенка й Бакієва, а також формат зміни влади, визначили політичні режими, які вони будували (або намагалися будувати).

Постмайданний режим Ющенко - це "управлінський хаос", у якім все-таки було два системотворчі елементи - політична конкуренція й плюралізм ЗМІ. І у випадку спроб якого-небудь центру влади або політичної фігури, що його представляє, монополізувати де-юре або де-факто владні повноваження, виникала обґрунтована закономірність - дострокові парламентські вибори.

Постреволюційний режим Бакієва - це спроба повернення до тієї ж політично-економічної системи, яка існувала при його попередникові. Будучи в опозиції до діючого президента, Бакієв за короткий строк сам же став уособленням усього того, за що критикував Акаєва. Насамперед, у спробах повної концентрації влади у своїх руках, що виявилося в наступному:

- дострокових президентських виборах 23 липня 2009 року з переобранням Бакієва на другий президентський строк, коли президентові вдалося практично повністю нейтралізувати опозицію;

- повної монополізації всіх політичних і економічних процесів у вигляді так званого "сімейного керування" (призначивши на всі ключові посади родичів Бакієва на чолі із сином Максимом);

- уведенні нової моделі керування - "дорадчої демократії" – тобто такої, що формує практику династичної передачі влади на наступних президентських виборах. Головні для країни питання, включаючи обрання президента, надалі повинні вирішуватися не через вибори або референдум, а в рамках Інституту президента, що припускає створення двох структур - Президентської наради й Верховного курултаю.

Таким чином революція в Киргизії повторилася через цілком зрозумілі причини. А, виходить, зміна влади революційним шляхом - це теж не випадковість, а закономірність.

Досвід як базова мотивація 

Порівняння української й киргизької ситуацій у цьому випадку - це інструмент отримання досвіду, наочне політичне приладдя для нової української щоб знати, при яких обставинах революції можуть повторюватися.

Тим більше що українській еліті властива така властивість як відсутність нагромадження позитивного досвіду. Досвід перемог не породжує рефлексій і не формує політичного знання й правил. Єдиний учитель українського політика, мотив, який змушує переосмислити свої помисли й дії - це його поразка.

Нерідко ми спостерігали, як і Янукович, і Тимошенко, будучи прем'єрами, наступали на ті самі граблі. І ці граблі - бажання повної концентрації влади в одних руках. Що згодом і ставало причиною чергового переформатування владної конструкції. Саме тому в 2007 році відбулися дострокові парламентські вибори із втратою Януковичем прем'єрського поста. Саме тому Тимошенко програла президентські вибори в 2010 році, коли проти неї об'єдналися всі еліти.

Безумовно, Янукович-2010 відрізняється від Януковича-2006, і вже тим більше - від Януковича-2004. І все-таки, поки складно визначити під що, під яке головне (а, значить довгострокове) завдання формується президентська влада - об'єднання країни, побудова нової економічної моделі, вироблення нової зовнішньополітичної доктрини і т.д., або просто під розподіл між вузьким колом осіб фінансових потоків країни.

Поки ми бачимо процес концентрації влади (що цілком логічно на початковому етапі правління), з метою створення нікого механізму керування, моделі прийняття рішень. І тут у Януковича є, принаймні, два варіанти подальшого розвитку політичної системи України.

Варіант 1. Створення такої системи влади, де особистість правителя другорядна стосовно інститутів, а регулюючі механізми - це, насамперед, закон, громадянське суспільство й незалежні ЗМІ.

Варіант 2. Формування системи під себе - тобто прийти до влади за допомогою демократичної системи, а потім трансформувати її під себе таким чином, щоб єдиним інструментом - і контролюючим, і караючим, і прощаючим  - стати самому одноосібно.

Можливо, киргизький досвід якось вплине на цей вибір. Все-таки, краще на чужих помилках вчитися.

Олеся Яхно