З останніх сіл

Урбанізація в Україні щорічно спустошує десятки сіл, багато з яких скоро зникнуть

Чим ближче до Мурівки, тим наполегливіше водій рекомендує розвертатися і їхати назад. Півтораметрові сніжні вали здавлюють трасу по обидва боки, залишаючи для проїзду тунель, який звужується. Із зустрічною машиною вже не розійтися – якщо пощастить знайти кишеню в заметах, здавати назад не доведеться. Рухаючись по такій дорозі, важко повірити, що десь попереду ще є життя. Сумніви підсилюються, коли за вікном виростають похилі кістяки комор, черепи будинків із зяючими очницями вікон і намертво забитими ротами дверних прорізів. Останки вимерлих сіл – звичний пейзаж у Чернігівській області. У вересні минулого року з карти регіону зникли села Зелений Гай і Круглолугівка. На черзі – десятки поселень, у яких залишилися тільки старі. У більшості тутешніх сіл смертність у чотири рази перевищує народжуваність. Щорічно населення регіону скорочується в середньому на 15 тис. жителів. У такому темпі Чернігівська область не протягне довше 50 років.

Останні з мурівчан

Мурівка ще населена: тут живуть 11 людей. «У шістдесят дев'ятому року, коли я в школу пішов, було тридцять хат. А тепер усього п'ять», – розповідає Іван, чий будинок на тлі будівель, що пустують, виглядає незвично обжитим. Погодившись провести екскурсію по селу, він саджає кореспондентів у запряжені сани й направляє кобилу по вулиці. Молоді тут не залишилося: усі, у тому числі й син Івана, переїхали в місто – шукати роботу. «Хоча тільки ледарі можуть кивати на безробіття в селі, – заводиться Іван. - Ось скільки землі! Наші діди за цю землю голови поклали, а тепер вона нікому не потрібна. На землі ж трудитися потрібно, а вони лінуються, тому що спробували іншого життя, міського, яке легше». Незважаючи на пустку в селі, Іван говорить, що нудьгувати не доводиться: «Та й вільного часу немає. От кобилка, кури, бджоли. Ще кошики плету. Завжди є робота». 

Оскільки більшість хат у Мурівці збезлюділи й життя тут тече тихо, дикі звірі не бояться заходити в село. Один зі старожилів узявся підгодовувати оленів, і ті стали його постійними гостями. Лосі з'являються рідше – їх, говорять місцеві, «вибили браконьєри». «Наші діти давно в місті живуть, – розповідає Марія, яка народилася в Мурівці й донині живе тут із чоловіком, – син у ресторані офіціантом працює, дочка – сестрою милосердя. А мені в селі більше подобається: тут природа гарна, коли дерева в інеї – просто казка!» Незважаючи на те, що молодь масово мігрує в міста, Марія певна, що села не зникнуть. «Якщо не стане сіл, хто ж буде врожай вирощувати?» – сміється вона.

Технологічний прогрес у сільськім господарстві знижує потреба в робочій силі. Властиво, це й розганяє локомотив урбанізації. Переселення відбувалося стрімко: якщо на початку минулого століття в містах і містечках проживало близько 20%, перед початком Великої Вітчизняної війни – близько 33%, то сьогодні майже 70% населення України живе в містах і селищах міського типу, при цьому частка городян продовжує рости. Світовий досвід показує, що коли міське населення перевищує 70%, темп його росту вповільнюється, а на підході до 80% припиняється. Однак професор кафедри містобудування КНУ будівництва й архітектури Марія Кушніренко говорить, що не можна виключати й можливість повного зникнення сіл. Вона приводить у приклад Китай, де селян примусово переселяли в міста.

Життя на здачу

Зникнення населення із сіл неминуче. Ще в 2007 році рентабельність сільгосппідприємств становила 5%, цього року – уже 3%. При такій прибутковості вони вже не в силах, як раніше, тягти на своїх плечах соціальну інфраструктуру – клуб, бібліотеку і т.д. Сьогодні більшість селян заробляє тільки на здачі паїв в оренду агрохолдингам. Віктор Джима, голова із села Ленінівка Чернігівської області, говорить, що орендарі, як правило, розплачуються натурою: замість 380 грн. у рік – 10-12 мішків вівса. Якщо ж село оточене піщаниками, заробляти на здачі землі в оренду взагалі не світить. Села Яськове й Червоні гори, які сусідять із Ленінівкою, вже пустують – взимку добратися туди можна тільки на лижах, дороги замело снігом. У самій Ленінівці – 800 жителів, фельдшерсько-акушерський пункт, дві пилорами, пункт переробки зерна, школа. У школі з одинадцяти класів є тільки вісім: в 5-му вчаться троє, 3-го немає взагалі. 

Дрібні села майже повністю відрізані від цивілізації. Громадський транспорт до них не ходить, магазинів нема, тому місцеві жителі роблять рідкі піші вилазки в найближче велике село – по борошно і сіль. 85-літня жителька Лазарівки, де живе 20 людей, побачивши кореспондентів, вирішила, що до неї нарешті з'явилися «майстри з району», які полагодять радіоточку. Бабуся переживала, що пропускає вже третю сесію Верховної Ради. «Село не зникає – воно вже зникло! Тут уже нічого немає – ні магазину, ні радіо», – обурюється вона. 

Краще густіше, та краще

Аналітик Центру соціальних досліджень «Софія» Валентина Романова відзначає, що урбанізація – загальносвітова тенденція, але в Європі вона контрольована: «Брюссель розробляє довгострокові програми розвитку малих і великих міст, а також сільських районів. Засоби на їхню реалізацію перераховують місцевим радам. Так фінансується благоустрій пригородів, ремонт доріг, реконструкція будинків, зведення монументів, очищення питної води, працевлаштування й перекваліфікація населення. Наприклад, англійська влада спеціально виділяє фермерам дотації для того, щоб ті продовжували займатися сільським господарством і зберігали традиційний уклад». Україна теж намагається приборкати урбанізацію. У лютому цього року Кабмін склав «Концепцію державної цільової програми стабільного розвитку сільських територій на період до 2020 року», для виконання якої необхідно близько 300 млрд. грн., половину з них планують виділити з бюджету. 

Але, на думку професора Кушніренко, урбанізаційний процес важко зупинити, оскільки він пов'язаний із природними потребами людини. « Є феномен привабливості міста. Люди прагнуть жити разом і заради цього готові терпіти всі міські незручності: перенасиченість виробництва, швидкість життя, брудне повітря, погану воду, транспортну утому». Майбутнє – за глобальними містами й великими агломераціями, вважає Марія Кушніренко. Києву вже настав час поєднуватися із пригородами, щоб спільно налагоджувати транспортні зв'язки й разом планувати розвиток, але влада сателітів не прагне стирати границі й втрачати незалежність. «Можливо, в Україні ще не досить високі темпи урбанізації, тому що при швидкому росту населення люди починають діяти в спільних інтересах, працювати на перспективу й мислити глобально», – говорить професор Кушніренко.

Євгеній Сафонов