Коли ти на дні, є одна дорога — вгору

21 травня 2009, 16:38

Джерело: Відомості

Ще донедавна цей чоловік не міг уявити своє життя без наркотиків. Вони були невід’ємним атрибутом його життя близько 15 років… Історія типова, але це — один із тих випадків, коли слово «типовість» не відповідає повною мірою драматизму ситуації. Щоб із найменшими втратами відновити картину подій, пропонуємо вам його сповідь. 1989 рік… Я, бідний студент Львівського лісотехнічного інституту, чахну над книжками у той час, коли всі модні пацани роз’їжджають на машинах, одягаються в Варшаві…Може, і тієї освіти вистачить(уже мав диплом художника-різьбляра по дереву)? Жити красиво хотілося! Їду до Луцька, там, все-таки, всі свої! А в рідному місті… кримінал у розквіті! «Бізнесом» він тоді називався. В один з таких «бізнесів» я вклав найдорожче — свободу. Та ненадовго. У «бригаді» попрацював кілька років, «кришував» готелі й магазини. Заробляв добре. А попався на кражі квартир. Мене засудили на 2 роки, умовно. Після цього зрозумів, що «тупий» кримінал — не для мене, на «дядю» робити не хочу. Тому й влаштувався на справжню хорошу роботу — бухгалтером-касиром обмінного пункту валюти. Знову ненадовго: фірма діяла незаконно, і після чергової перевірки керівництво подалося «в бега», я вслід за ними. За місяць вернувся і знову зайнявся ділом: відкрив підпільний цех по переробці спирту. Ще один бізнес запропонували друзі — відділи прокату відеокасет. За невеликий період часу я купив бус і запустив маршрутне таксі по місту… І все склалось би добре, якби…не наркотики. Кримінальний світ і наркотики нероздільні. А я ж «крутий», впевнений у собі, достатньо амбіційний. От і проламав ту стіну — стіну страху. Перший раз спробував важкий наркотик — «ширку», і відчув ейфорію, щастя, яке описати неможливо! Тоді, у 19 років, ще не розумів: коли ти думаєш, ніби бавишся з дияволом, насправді, диявол розпочинає з тобою свою майже безпрограшну жорстоку гру... Так почалось божевілля… Спочатку коловся для задоволення, потім — щоб прийти в норму, зняти стрес. Згодом з’явилась залежність.. Безсонні ночі — звична річ була для мене, як і цілком реальний фізичний біль, який безжально шматував тіло, стискав коліна, плечі, груди…Та ще й біль у голові, який переростав у гаряче пульсування, таке гостре, що здавалося, ніби у мозок забитий сталевий цвях. Від того болю не рятувало ніщо. Він душив мене, неначе страшна змія. Зявлялися галюцинації і жахливі видіння. Хотілось кричати, стиснувши голову руками, але не було сил на крик. Залишалось лише стогнати… Коли вени на руках закінчувалися, переходив на інші частини тіла. Чи боявся смерті? Та її наркомани не бояться! Ти ж помираєш кожен день без дози! Хто ж тоді думає, що помре за рік, за два? Є дике бажання вколотися тут і негайно! А вже після прийому одразу думаєш, де ще взяти гроші, бо знаєш свій організм і розумієш— є годин сім-вісім від сили… Ось нормальні люди вранці прокидаються і роблять каву, їдять бутерброд. А мені, щоб з’їсти бутерброд, треба було вколотися, і тільки тоді вже з’являвся апетит, настрій… Я інколи повертаюсь подумки у той день, коли один знайомий гукнув з балкону, мовляв, зайди, вколешся... Господи, чому я піднявся тоді до нього в квартиру? Відповіді не знаходжу. Але, впевнений, якби не тоді, то б іншого разу…Це неминуче сталося б…А гроші були, і машина, й квартира. Навіть бабульки знайомі в селі, які збирали мак. І «варщик» свій (вже покійний), що «ширку»варив і коловся «на халяву». Була й дівчина, яку дуже любив…Вона зразу не здогадувалася про моє захоплення, потім намагалась боротись. Щоб відволіктись хоча б на деякий період часу, ми їздили відпочивати за кордон. Батьки в Крим в санаторій відправляли, робити переливання крові. Та все марно. Всі рідні та друзі хотіли позбавити мене від хвороби, а я не хотів! 10 років так-сяк існував. Та в один прекрасний день все пішло шкереберть — настала «чорна смуга». Бізнес «накрили», квартиру конфіскували (хоча вона й була придбана нечесно), дівчина покинула… Якби не наркотики, я б якось «вирулив» із ситуації, а так…За рік часу став бідним. Де гроші брати? 3-4 долари доза, а їх треба було 2-3 в день. Залишалось красти…В 1999-му «сів» за дрібний кримінал. У 2002 звільнився, та за 4 місяці знов туди ж вернувся, вже на 3 з половиною роки… Певно, тоді й почав усвідомлювати: коли ти на самому дні, залишається тільки одна дорога — вгору. Вже кілька років ту дорогу впевнено турую…Хоча, ще не вельми й виходить. В душі — пустка. Легко втратити — набути важко. Фізичної залежності позбавився, а психологічну тягу зняти набагато складніше. Треба починати все спочатку. Можливо, впевненості в собі додає робота. Займаюсь різьбою по дереву, маю своїх замовників. А ще працюю регіональним координатором Всеукраїнської громадської організації «Асоціації учасників замісної підтримувальної терапії» та в Волинському обласному благодійному фонді «Шанс». Часті поїздки на семінари й конференції до Києва у Міністерство охорони здоровя, в Івано-Франківськ та Одесу дали змогу познайомитись із цікавими та компетентними людьми, які допомагають у вирішенні багатьох проблем споживачам опіумних наркотиків та реабілітованим. Є у мене й плани на майбутнє. Та не буду загадувати наперед і виказувати свої ідеї. Скажу тільки одне: колотись вже не буду. Я так вирішив. Бо зрозумів, що в наркомана невеликий вибір: в’язниця або смерть від передозування чи Сніду. Ціна ж тієї насолоди — понівечене життя…