Чи потрібна українцям страхова медицина

Пропоновані реформи в організації медичної галузі не покращать обслуговування громадян

Дожилися! Майже через 20 років після проголошення незалежності в Україні зареєстрований найнижчий у Європі природний приріст населення. Народжуваність за 5 років зменшилася на 40%, а смертність збільшилася на 30%. За даними Міністерства охорони здоров’я, середня очікувана тривалість життя у нас становить 68 років, тим часом як у Європі — 74. Очікувана тривалість здорового життя — 59 років, у Європі — 67. Крім того, у нашій державі щороку зростає захворюваність серцево-судинними, онкологічними недугами, вірусними гепатитами, ВІЛ/СНІД, туберкульозом. Ці дані насторожують, адже ми перетворюємося у хронічно хвору націю. Сучасна галузь охорони здоров’я не здатна впоратись із «захворюванням». На всіх рівнях просто кричать: потрібно змінити діючу систему надання медичної допомоги, потрібні реформи, оскільки держава не може нести весь тягар фінансування. «Відомості» спробували дізнатися, чи взагалі реально змінити нашу медицину і яким чином планується це зробити.

Які системи є у світі

Велосипед заново придумувати не треба. В світі уже давно відомі моделі організації охорони здоров’я. Вони визначаються джерелом фінансування.

У США переважає приватна медицина. Тут допомогу людина може отримати лише за наявності страховки. Левову частину витрат покриває роботодавець, ще якусь — вираховують із зарплати працівника. Якщо ж страховка відсутня, то у разі хвороби лікування може обійтися у тисячі доларів. Та й наявність страховки не гарантує належного медичного обслуговування. Адже як лікувати, якими препаратами і т.д., визначає лікар, найнятий страховою компанією. І що більшій кількості пацієнтів він відмовить у лікуванні, то вищою буде його зарплата. Всі недоліки системи яскраво показані у фільмі американського журналіста Майкла Мура «Здравозахоронение» («SICKO»). Висновок, який робить колега: система охорони здоров’я США — одна з найгірших у світі, тому що в її основі — приватний бізнес і великі гроші. Мабуть тому реформа медичної галузі — один із пріоритетів президента Барака Обами. Після неї планується, що частка державного фінансування охорони здоров’я збільшиться (нині вона становить 50%).

У Великобританії, Данії, Норвегії, Канаді охорона здоров’я фінансується з бюджету. У Великобританії, наприклад, усі медпослуги фінансуються державою через Національну службу охорони здоров’я. Основні види медичної допомоги, у тому числі й ліки, безкоштовні абсолютно для всіх. На медицину тут виділяють приблизно 15% валового внутрішнього прибутку. Безплатною є медицина і в Канаді. На її потреби сьогодні витрачається 1/3 місцевих бюджетів провінцій. Пацієнти теж сплачують вартість окремих медичних послуг. Згідно з канадським законом про охорону здоров’я («Canada Health Act»), гарантії безкоштовного медичного обслуговування розповсюджуються тільки на застраховані види послуг. Тобто медичне обслуговування канадців фінансується через загальне оподаткування, страхові внески і оплату готівкою.

У Франції, Німеччині, Італії й Австрії прекрасно себе зарекомендувала змішана система — бюджетно-страхова. Майже 90% медичних установ у цих країнах фінансуються з державного страхового фонду, гроші в який надходять від обов’язкових страхових внесків. Ці страховки платять або винятково роботодавці, або роботодавці разом із працівниками, або ж тільки працівники. Також у цих країнах існує добровільне страхування — це коли сама людина страхує себе на випадок одержання тієї або іншої медичної допомоги. Така система, за оцінками експертів ВООЗ, в останні роки стабільно посідає перше місце в рейтингу систем охорони здоров’я.

Що маємо ми

В Україні не діє жодна зі згаданих вище моделей. Адже у Конституції у нас прописано, що кожен громадянин має право на безплатну медичну допомогу. Це значить, що платити та приймати плату за надання медичних послуг заборонено. Проте з року в рік держава не фінансує в необхідному обсязі медичну галузь. Для Волині, приміром, бюджетних коштів торік виділили лише на заробітну плату, оплату енергоносіїв тощо. У структурі витрат для придбання медикаментів передбачено лише 4% виділених коштів. Це не дивно. Адже в останні роки охорона здоров’я в країні фінансується на рівні трішки більше від 3% вітчизняного ВВП (хоча в законі прописано, що рівень фінансування має відбуватися у межах 10% ВВП). Це призводить до того, що з року в рік медицину, обходячи законодавство, все більше фінансують пересічні українці.

— У 2007 році охорона здоров’я Волині отримала 20,5 мільйона гривень позабюджетних коштів, у 2008-му — 47 мільйонів, у 2009-му — 60,2 мільйона гривень, — розповідає начальник обласного управління охорони здоров’я Ігор Ващенюк. — Якби їх не було, система просто стала б паралізованою.

Вдумайтеся тільки! Ми з вами уже платимо за те, що нас лікують. І ці 60 мільйонів гривень — це гроші, які залучені через благодійні лікарняні каси. А скільки волиняни витратили ще на ліки та «вдячність» лікарям?! Так що безплатною (чи державною) наша медицина уже давно не є. Допоки ми будемо опускати очі і робити вигляд, що нічого не відбувається? Ми десятиліттями говоримо про необхідність реформ — і нічого не робимо. Україна — єдина держава на пострадянському просторі, де не введено страхову медицину. Інші країни почали реформувати галузь ще у середині 90-х.

Перетягування грошей

Закони про медичне страхування в Україні пишуться, переписуються і «успішно» провалюються від 2001 року. Найближчими були до прийняття закону у 2004 році. Але тоді не вистачило 16 голосів. У чому причина?

— У грошах, — сказав «Відомостям» народний депутат України, член парламентського комітету з питань охорони здоров’я Володимир Карпук. — Якщо взяти статистику, до фінансової кризи весь ринок страхових послуг сягав 12 мільярдів гривень. Впровадження медичного страхування дасть ринку ще 20 мільярдів гривень. Це велика сума. І тому ведеться боротьба між лобістами систем.

За словами Володимира Карпука, нині у комітеті знаходяться декілька проектів законів.

— Це проекти Законів «Про соціальне страхування» і «Про обов’язкове державне медичне страхування». Між ними є суттєва різниці. У першому випадку права матимуть переважно великі приватні страхові компанії. Сума відрахувань передбачається сталою, незалежно від рівня заробітної плати. Особисто я вважаю таку систему неприйнятною для України.

Законом же «Про обов’язкове державне медичне страхування» уже передбачено, що виплати йтимуть через Фонд загальнообов’язкового державного медичного страхування. Планується, що відрахування у нього робитимуть як роботодавці, так і працівники — залежно від рівня заробітної плати. Але сума загальних соціальних відрахувань не перевищуватиме тих 37%, які є сьогодні.

Планується, що ми розвиватимемо бюджетно-страхову медицину. За рахунок бюджету надаватиметься екстрена та невідкладна, первинна медична допомоги, стаціонарна — у разі гострого захворювання, обслуговуватимуться діти до трьох років, пільгові категорії населення тощо.

Єдиний мінус, який помітила у пропонованій системі, — це те, що за ходом лікування спостерігатиме лікар, призначений страховою компанією. Державна вона буде чи приватна — неважливо. Адже у будь-кого виникне спокуса зменшити належні виплати (пригадався фільм Майкла Мура, де самі лікарі розказували про бонуси, отримані від страховиків за відмову у лікуванні).

Разом з тим час, коли Верховна Рада розглядатиме ці закони, Володимир Георгійович прогнозувати не береться — політична ситуація в Україні невизначена.

Що можна зробити зараз

Якщо офіційно впровадити в Україні страхову медицину найближчим часом не вдасться, то один із шляхів покращення ситуації в галузі — ефективніше використання наявних коштів.

— Якщо порахувати і проаналізувати, то ті кошти, які є, використовуються неефективно, — зазначив Володимир Карпук. — Торік на охорону здоров’я в державному бюджеті було передбачено 34 мільярди гривень. Фінансування по основному фонду Міністерства охорони здоров’я було на рівні 4,2 мільярда. Ще 2 мільярди пішло через спецфонд. Решта грошей розподілилась між 17 відомствами, які мають власні клініки для замкнутого кола людей. Приміром, для надання медичної допомоги високоспеціалізованими медичними закладами МОЗ виділяється 346 мільйонів гривень. А залізнична медицина отримує на стаціонарну медичну допомогу 610 мільйонів. Тут обслуговується 1 мільйон населення. Коли ми почали робити інвентаризацію ліжкового фонду, то зразу посипались законопроекти про соціальний захист військовослужбовців, працівників МВС, Служби безпеки, які полягали у тому, щоб не зменшувати їм ліжкомісця, а, відповідно, фінансування.

У Міністерстві охорони здоров’я сьогодні нібито зайнялися реформуванням у межах своєї компетенції.

Запропонували програму змін. Серед них — розподілити медичні послуги на три рівні: — центри сімейної медицини; — лікарні загального профілю; — університетські лікарні та спеціалізовані медичні комплекси високого рівня.

Що це значить на практиці, «Відомостям» розказав член робочої групи Кабміну із реформування охорони здоров’я, начальник Луцького міського управління Федір Кошель.

— На первинному рівні пацієнта оглядатиме сімейний лікар. Він має робити щеплення, перевірити візуальні форми раку, на діабет, на глаукому, тиск поміряти. Якщо виникнуть якісь підозри, має направити людину у поліклініку до спеціаліста. Фахівець не матиме права безплатно прийняти хворого, якого не направив сімейний лікар. Це стосується і стаціонару. Кошторисного фінансування не буде. Іншими словами, лікарні стануть автономними, їм на рік виділятиметься певна сума коштів, якою розпоряджатимуться їх керівники. У вартість пролікованого випадку заздалегідь включається і медикаментозне лікування. Якщо у лікарні грошей не вистачатиме, то тут треба буде задіювати страховку.

Федір Кошель переконаний, що без впровадження страхової медицини говорити про будь-які реформи галузі немає сенсу.

— Державне страхування — це не комунізм у наданні медичної допомоги. Воно забезпечуватиме процентів 80 надання необхідної допомоги. А на 20% людина має підстраховувати себе сама. Хто платитиме більше, той отримуватиме кращу допомогу. Я вважаю, що у кожної людини має бути 2-3 страховки. Наприклад, у людини нефрит — можливо, потрібно в майбутньому пересаджувати нирки. Застрахуйся, плати щомісяця якусь суму. За кордоном так і роблять — дбають наперед про своє здоров’я. А у нас звикли сподіватись на «авось»,— говорить Кошель.

Перші кроки

Поки наші законодавці і чиновники вирішують, хто розпоряджатиметься мільярдними сумами від медичних страховок, на низах почали самоорганізовуватись. У Луцьку, наприклад, з 2001 року діє громадське об’єднання «Допоможемо собі». За цей час його членами стали 15 тисяч людей.

— Це є елемент страхової медицини, — розповіла «Відомостям» керівник громадського об’єднання Наталія Жолоб. — Ми працюємо за рахунок членських внесків наших людей. З початку цього року вони становлять 20 гривень у місяць. Стати членом об’єднання може будь-хто. Але переважно ми заключаємо колективні договори на певну суму із підприємствами і організаціями. Залежно від того, на яку суму заключено такий договір, кожна людина, працюючи у колективі, може отримати допомогу у межах цієї суми. Якщо договір заключений на тисячу гривень, то людина має змогу скористатися допомогою на тисячу. Сюди входить стаціонарне лікування, оплата медикаментів, лабораторне обстеження, діагностика.

Якщо людині потрібна більша сума, складається індивідуальний договір безвідсоткової позики. Наприклад, оплачуємо повністю лікування, сума зверх договору виплачується за рік часу. Коли людина укладає індивідуальний договір, відповідно до наших умов, вона може отримати суму лише у три рази більшу, ніж є на рахунку (кожен наш член має персоніфікований рахунок). Але повторно квитком скористається тоді, коли сума виплачена повністю.

Застовпити присутність на страховому медичному ринку України намагаються і приватні страхові компанії. Вони пропонують різні програми — застрахувати безпечні пологи, стаціонарне лікування, послуги стоматолога тощо. Проте громадянам треба бути дуже уважними, укладаючи договори. Приміром, автор цих рядків зайшла до однієї страхової компанії і запитала, які види медичних страховок у них є. Мені тут же надали декілька пакетів. Один із них — страхування лікування у стаціонарі.

— Ви платите нам 900 гривень і якщо протягом року потрапляєте на лікування, ми вам повертаємо всі гроші, які ви сплатили за медикаменти. Надати потрібно лише чеки із аптек.

Це першочергова інформація. Лише після тривалих розпитувань вдалося з’ясувати, що межа відповідальності страхової компанії становить 3 тисячі гривень. Їх заплатять тоді, коли підтвердиться, що хворобу ви набули після укладання договору. До того ж витрати на нещасні випадки (переломи, побутові травми тощо), гострі респіраторні захворювання ніхто не компенсує. І таких «підводних течій» безліч.

Побоювання підтвердила і лікар, яка працює у приймальному відділенні.

— Привезли жінку, кардіограма показала інфаркт міокарда. Потрібно робити процедуру тромболізису. Вона дуже дороговартісна. Жінка сказала: робіть, є страховка. Після процедури зробили другу кардіограму. Вона була нормальною. Так от — страхова компанія наполягала, щоб пацієнтка довела, що перша кардіограма дійсно належала їй. Поки жінка збирала документи, заледве не отримала другий інфаркт. Як бачимо, сподіватись на реформи українцям наразі не доводиться. Звідси висновок: треба кожному серйозніше ставитись до власного здоров’я.

Пропоноване МОЗ реформування медицини щонайменше потребують 56 млрд. гривень. Чи захочуть їх виділити із не такого великого бюджету київські чиновники? Сумнівно. Тому швидше за все реформа медицини ляже на плечі не держави, а пересічних українців. То чи потрібна вона їм?

Р.S. «Відомості» і надалі досліджуватимуть тему страхової медицини. До розмови запрошуватимемо кращих фахівців галузі.