5-річна дитина сама доїть корову і їздить на конику

Незвичайна дівчинка Настя живе у Старій Вижівці й страшенно сумує за селом

— Вже не могла діждатися отих свят, — так серйозно почала свою розповідь мала Настуня, — ми з Сашком (4-річним братиком) хоч у селі довше побули, а то вже і Лисик, і Мунька за нами сумували, і куцики… (Лисик — кінь, Мунька — корова, куцики — свині). Як там вони без нас? — зітхає. — А в селі знаєте яка краса? Не передати! Там ліс зразу за туалетом, і грибів стільки…

Щоби було зрозуміло, поясню — село, яке понад усе на світі любить Настуня Литвинець зі Старої Вижівки, називається Текля. Хата, де живуть бабуся з дідусем, знаходиться під самим лісом. А скільки там усього цікавого: собачка, кури, гуси, кози, навіть диво-дивне для містян — корова! От саме її так полюбила Настя. Вона з народження проживала в селі, а рік тому батьки купили хату в райцентрі. З того часу й почалися «проблеми». Перша, про яку розповіла мама Лєна, — страх і боязнь… дитячого садочка. «То мене баба гляділа, годувала, а ти тепер до чужих людей ведеш?» — повторювала кожен раз мала і так плакала, аж блювала дорогою. Кілька тижнів звикала до діток, вихователів.

— Вранішній похід у дитсадок став для всіх нас справжнім випробуванням, — розповідає мама. — Бувало, я її тягну за шарфик, а Сашко ззаду підпихає. Отак і «доставляли». Потім Настя зрозуміла, що вона повинна ходити в садок, бо мама у той час гроші заробляє.

Та за бабусею і дідусем, за коровою Мунею все одно скучає. І це друга проблема, каже мама, бо рахує дні до вихідних, щоб поїхати в село. Іще в 4 роки дівчинка навчилася доїти корову. Кожен раз, коли бабуся чи мама йшли у хлів з відром, вона наввипередки бігла, щоб посмикати хоча б за одну цицьку.

— Не можна було її вигнати з хліва, — пригадує мама дівчинки, — вона то хвоста крутить корові, то ще якісь збитки робить, лиш би їй дали подоїти.

— І ніскілечки не боялася? — запитую.

— Ні, — каже Настя, — я, коли побачу, що женуть корови з паші, бігом беру відро — і в хлів, поки дід не помітив. Бо, думаю, баба на роботі, і корова буде не подоєна. Помажу цицьки жиром і дою. І вже дід приходить і каже: «Вставай, прийде баба, сама подоїть!», виганяє мене.

— А корова не б’ється?

— Тільки коли Саша її лякає пістолетом, — обертається до малого і махає йому кулачком. — Кажу йому: «Втікай, бо зараз корова тебе й мене буде бити, ще й на роги візьме!» А раз я по бабу Надю ходила (сусідку), бо не давалася Муня доїтися. Я до цицьки — а вона відступається, я до неї підсуваюся — вона знову відступається. То вже баба Надя видоїла.

Настя із захопленням розповідала, як вона свиням їсти носить, коника на пашу водить, гриби збирає, одним словом, хазяйнує у селі.

— Ми раз ото пішли з дідом їсти давати куцам, відкрили двері, а вони повтікали і за плотом поховалися, — каже Настя. — Я їм: «Куц-куц-куц», а вони — хода в поле. Я їм знову: «Куц-куц-куц», а вони — то туди, то сюди. Аж потім взяла відро, постукала — і куци поприбігали. Кажу: «Давай, діду, їсти, а то знову повтікають». І Лисик (коник) деколи вредний буває, не хоче у хлів іти. То я йому як дам по дупі — він зразу йде. А діда слухається. Дід мене посадить верхи на Лисика, дасть лейці в руки — і я катаюся.

— Та ти ж така маленька! Верхи на конику не боїшся їздити? — дивуюся.

— Я нічого не боюся! — вигукує Настуня. — Я й вужа в руки брала! Він на подвір’я приповз, то всі аж писнули, а я взяла його та й несу. Він такий га-а-рний! І в ліс по гриби ходила, деколи сама, деколи з Павловими (сусідськими дівчатами). Бо дідові часу не було, він бульбу закопував. Я одного разу забігла до Наталі, кажу: «Пішли по гриби!». Наталя злякалася й не пішла. Я Ліду кликала, вона теж не схотіла. Ну, думаю, сама піду. Але потім Наталя вже перестала боятися і пішла зі мною, ще й в туфлях шльопала. Аж тут якась баба йде, каже: «Вертайтесь додому, грибів нема, я он тільки три грибочки знайшла». То ми й повернулись, і Наталя пошелестіла в тих туфельках додому.

— А ти не переплутаєш їстівні гриби з отруйними?

— Я отруйні не беру, дивлюсь, якщо є пасочки, то вони, значить, отруйні.

— А що таке пасочки?

— Пасочки — то таке під низом шапки гриба. Я беру без пасочків тих: зелениці, лисички, білі, польські…

— Настя, а розкажи-но, як ти діда залишила в Садибах (хутір біля села) і сама поїхала конем, — приєднується до розмови тато Василь.

— Приїхали ми в Садиби, а дід каже: «Потримай лейці, я зараз зайду в ту хату і прийду». Я взялася за лейці, смикнула за них — і кінь побіг собі разом зі мною на возі. Біг, біг та й зачепився колесом за дерево. Я зістрибнула з воза, закрутила лейці об дерево і пішла назад лісом, назустріч дідові. Трохи злякалася, але, бачу, вже дід іде. Кажу: «Добре, що ти знайшов мене». То вже разом розплутали коняку і поїхали.

Настя іще пригадала кілька своїх походеньок і казусів. Разом зі всіма посміялась, а потім посерйознішала і видала:

— Скоро у мене почнеться нове життя. Я піду до школи, але букви вже знаю (ще в 2 роки Настуня вивчила всі букви), рахувати вмію, може, ще чогось навчусь… О-о, грати на піаніно! Я ж трохи грошей наколядувала, то куплю собі піаніно маленьке і буду грати!

… Мала побігла за зошитом, щоб продемонструвати своє письмо, а по тому переодягнулася, щоб пофотографуватися. Я ж милувалася тією чудовою дівчинкою і думала: як багато вона знає і вміє у свої п’ять років — може й дорослий позаздрити. Батьки ж кажуть, що Настя — звичайна дитина, яка любить… життя, і хочуть, щоб росла здоровою, гарно вчилася, та найголовніше — щоб була щасливою.