Три тижні в полоні у бойовиків

Лучанин Юрій Лукашук три тижні провів у полоні в сепаратистів на Сході. 14 вересня його та ще 73 чоловік обміняли, так хлопець потрапив на свободу. Вже пройшов курс реабілітації у Луцькому військовому госпіталі й повернувся до служби, але цього разу не на передову, а в обласний військкомат.

Юрій був мобілізований 9 квітня. Служив у 3-му батальйоні 51-ї бригади кулеметником. Опановувати військову справу, каже, йому було не важко, адже те, чого навчили, коли проходив строкову службу в 2006–2007 роках, ще не забулося.

— Після Володимира-Волинського нас відправили на Рівненський полігон, а потім — на Схід, — розповідає про свій воєнний шлях Юрій. — Спочатку були під Успенівкою (село в Донецькій області. — Авт.), днів чотири, до 23 травня. Потім, як під Волновахою наших розбомбили, нас відвезли у Миколаїв на полігон «Широкий Лан» — приблизно місяць там тривали навчання. Опісля потрапив у Луганську область під Кремінну (місто на Слобожанщині. — Авт.), по тому було Смолянинове (Новоайдарський район Луганщини. — Авт.), потім — блокпост, що на роздоріжжі Лисичанська та Сєверодонецька. Там спочатку сепаратисти мали блокпост, але ми його «приватизували». Після цього нас перекинули у Донецьку область: Комунарівка, згодом — Новокатеринівка та Дзеркальне — наша кінцева точка... Ось такий був «тур» по Україні.

Видно, що Юрію важко розповідати про ті події, однак вони, напевно, чітко закарбувались у його пам’яті.

— 24 серпня, на День Незалежності, нас розбомбили вщент, — продовжує хлопець. — Снаряд потрапив у склад із боєприпасами, вони почали детонувати, все згоріло. І 25-го зранку в нас уже нічого не було, крім кулемета, автомата, кількох гранат. І тут російські танки пішли.

— А підкріплення?

— Сказали, не буде, — відповідає Юрій. — Нам комбриг наказав відступати, коли танки вже були під носом, корівники, де ми жили, знесли. Ми розбилися на групи — і  хто куди. Були пацани, які дійшли до своїх. Наша ж група з 21-го чоловіка — ні. Відступали в останній момент, треба було ще річку перейти, щоб пробиватися вперед, хтось не встиг. Тим, кого взяли на місці, не повезло, бо їх заставили збирати наших загиблих і там, у Дзеркальному, хоронити.

— Тоді багато загинуло?

— Точних даних ніхто не знає, — опускає очі. — Ми пройшли кілометрів зо тридцять і попалися російським десантникам, а саме псковським, — продовжує свою розповідь боєць. — Із нами вони майже не говорили, тільки забрали документи, телефони. Досі наші військові квитки і паспорти в «ДНР». Правда, паспорти вже повідновлювали, а військові — ще у процесі. Добу нас тримали, а потім продали у Сніжне «деенерівцям», і там ми були три тижні, поки, відповідно до Мінських договорів, нас не обміняли, але тільки рядовий склад — сержанти й офіцери ще досі там.

Юрій розповів, що полонених тримали в дворі міськвідділу міліції Сніжного, оскільки камери у приміщенні вже були заповнені, то їх «селили» в гаражі. 55 чоловік жило у гаражі 6 на 8 метрів. Щоб не спали на цементі, привезли їм якісь старі двері. Пізніше, через тижнів два, дали дошки, щоб збили нари. Їсти давали двічі на день, але це важко назвати їжею: черпак води і жменя каші, а ввечері — скибка хліба. Загалом на території було до 200 полонених.

— Телевізор нам навіть поставили, щоб дивилися російські новини, але Росія не тягнула, показував тільки «1+1», — веде далі Юрій. — Кожен день ходили на «роботу»: розбирали приміщення їхньої податкової, яке розбомбили, місто прибирали, замітали, наводили порядки. Садили в автобус, вивозили. Ось, кажуть, сьогодні ваша задача або розбирати податкову, або замітати. Вони по боках із автоматами, а ми з віниками, лопатами, граблями.

— А не пробували з ними говорити, все ж таки це також українці, одна нація, одна земля? — перепитую Юрія.

— В кого зброя, той правий, — пояснює хлопець. — «Деенерівці» казали: «Донецк, Крым — исконно русская территория. Хрущёв вам когда-то подарил по дурости. Чего сюда пришли? Валите на свою Украину, бандеры, фашисты, каратели!».

— Ви працювали на роботах у місті, значить, бачили цивільне населення. Як воно ставилося до вас? — продовжуємо розмову.

— Хто як. Хто матами крив, хто підходив запитати домашню адресу, щоб написати чи передзвонити рідним, по-різному було. Але телефони нам приносили раз чи два на три дні, щоб ми повідомляли додому, що живі-здорові.

— Пораненим у полоні надавали допомогу?

— Вони жили окремо, там їх ніби перев’язували, — веде далі боєць. — Офіцери також в іншому гаражі, але на роботи не ходили, їх забирали на «надважливі» завдання: «парад ганьби», розміновування. Пам’ятаю, як узяли артилеристів у полон, то їх відразу возили по місту і казали: «Ось хто розбомбив ваші домівки». Йшов старший чоловік, до нього звернулися: «Дєд, подивися, цей стріляв по твоєму будинку». «Дєд» не думаючи палицею як ударив того артилериста, що той струс мозку отримав. Ну і, звичайно, добровольцям погано у полоні.

Юрій пригадав ще один жахливий момент, коли однієї ночі їх розбудили, вивели на майданчик, де на асфальті лежав закривавлений непритомний чоловік, але не військовий.

— Оце, кажуть, мародер, ми його зловили, коли ходив по покинутих хатах і крав. Наручниками до паркана його прикували, і через три дні він так і помер. Нам заборонили йому воду давати і взагалі чимось допомагати. Коли дощі йшли, посадили його в УАЗ, а потім знову до огорожі прикували. Вранці встаємо, а він уже холодний. Завантажили його в машину і повезли. Куди? Чи закопали, чи викинули…

— Ніхто не пробував утекти з полону?

— Там на території біля туалету була одна лазівка, але втечеш, а далі куди? Потім би — куля в живіт, і все, як казав їхній полковник-росіянин. Це найважча смерть, бо людина довго мучиться.

— Сепаратисти пропонували переходити на їхній бік?

— Звичайно, тільки потрапили в полон, нам казали: «Переходьте до нас, усе буде добре, ми переможемо, ми до Львова дійдемо». Але ніхто не погоджувався.

— Для вас що було найстрашніше на війні?

— У полон потрапити, бо до обстрілів «Градами» вже якось звикли. На підсвідомості о 4-й ранку прокидалися, дехто будильники на 15 хвилин до четвертої наставляв, бо о 4-й починали бомбити. Вперше артилерія влупила, коли ми були біля Новокатеринівки, 12 серпня. І відтоді — стабільно. Першого дня ніхто не загинув, було п’ять поранених. А далі саме начальство намагалося швидко вивезти тіла, щоб ми не бачили. Хтось гинув на місці, хтось помирав дорогою до госпіталю…

— Як рятувалися від бомбардування?

— У бліндажах. Намагалися закопатися найглибше.

— То ви там у бліндажах і спали?

— Ні, спали де попаде: і на смітниках, і в корівниках, трохи — на вулиці, де ніч застане. Коли починали бомбити, лізли у бліндаж.

У полоні нашим військовослужбовцям не раз повторювали, що їх обмінювати не будуть до кінця війни, мовляв, немає сенсу, адже вони знову сюди прийдуть зі зброєю. Та настало 14 вересня, коли Юрію та ще 71-му полоненому повідомили, що сьогодні вони на роботу не підуть.

— Після обіду нас вишикували, — пригадує той день Юрій, — старший, що нас тримав у «ДНР» у Сніжному, кричав, що нас не відпустить, поки не подзвонив якийсь там «міністр оборони «ДНР» і особисто не віддав наказ. Нас повезли, де міняли, не пам’ятаю, недалеко від Донецька. Ми чекали, поки приїдуть російські журналісти, які знімали репортаж про те, які «деенерівці» хороші. Уже ввечері вишикували десять їхніх чоловік і десять із наших навпроти й так по 10 мінялися. 73 нас було, двоє поранених. Потім відвезли у Краматорськ, там нагодували — вже нормально поїли… По тому в Харків відправили — там два дні жили, поки з Волині приїхали автобуси. Зустрічали нас у Володимирі-Волинському.