Родини біженців зі Сходу полюбили волинський «Дім затишку»

Дитячий будинок у селі Дерно з теплою назвою «Дім затишку» з червня приймає вимушених переселенців зі Сходу. Хоча деякі східняки з острахом їхали на Захід, та добрі й щирі волиняни підкупили їх своїм ставленням і розумінням.

— За Радянського Союзу тут був шкільний інтернат. Але в часи перебудови його закрили, будівля занепадала. Кілька років тому наша громада віруючих викупила її, за власні кошти і завдяки допомозі закордонних друзів зробили масштабну реконструкцію та ремонт, — розповідає адміністратор будинку Анатолій Толстинюк. — Уже цього року ми могли б приймати перших дітей, але в зв’язку з подіями в країні постала інша потреба.

Отож із початку літа тут дають прихисток сім’ям із Луганщини та Донеччини, щоправда, з однією умовою — це має бути багатодітна родина. Так, за цей час тут уже побувало 60 людей.

— Був такий період, коли одночасно перебувало 27 дітей. Було дуже гамірно та весело, — пригадує пан Анатолій.

Він також повідав, що місцеві поставилися до нових сусідів із розумінням, адже ніхто не хотів би опинитися на їхньому місці.

— Коли перші люди стали їхати і про це дізналися в селі, то місцеві йшли просто делегаціями і приносили харчі. Дивлюся: хтось несе три відра яєць, полуницю, картоплю, цибулю. Допомагали усім. Осторонь не лишились і різні церковні громади, — каже адміністратор будинку.

Згадав він і кумедний випадок. Якось  селом  пройшла  чутка,  що  в  «Дім  затишку»  їде  «Правий  сектор». Мешканці будинку сприйняли цю звістку з тривогою, почали боятися.

— А тут приїжджають хлопці автомобілем і давай звідти вивантажувати картоплю, моркву, цибулю й інші продукти. Все це вони привезли для наших переселенців, — із посмішкою розповідає він.

Нині в «Домі затишку» мешкає три сім’ї, а це 25 осіб. Усі вони забезпечені їжею, засобами гігієни, медикаментами, різним одягом, для найменшеньких мешканців надали візочки, є для дітвори й іграшки та книжки. Точного розпорядку в будинку нема, кожен хазяйнує собі сам. Кожна родина мешкає в окремій кімнаті, до їхніх послуг чоловічі та жіночі вбиральні, загальна пральня та кухня. Діти навчаються в тутешній школі, яка розміщена поруч.

— Самі ж переселенці хліб даремно не їдять, — каже Анатолій Олексійович. — Допомагали нам перекривати дах, робити паркан, колоти дрова, бо газом ми не користуємось. А оскільки в одному крилі будинку ще робимо ремонт, то вони теж до цього приклали руки.

Розповідаючи про побут мешканців зі Сходу, дістає з шухляди кілька металевих осколків снаряда. Вони завбільшки з півкулака, гострі та важкі. Каже, це привезла одна родина зі Слов’янська. Ці осколки потрапили у вікно їхнього будинку.

— В нас були такі люди, що не покидали домівки до останнього. Скажімо, одна сім’я виїхала лише тоді, коли в сусідньому під’їзді розірвався снаряд, убило більше 10 людей, було чимало поранених.

Однією з перших приїхала у село Дерно родина Щибуняєвих зі Слов’янська. Як розповідає мама 11 дітей пані Людмила, мусили покинути рідне місто і власний дім, аби вберегти життя дітей.

— Бажання повертатися назад немає. Вже підшукуємо житло на Волині, а от продати дім у Слов’янську навряд вдасться: там усе завмерло. А тут дітки ходять до школи, старша донька навчалася там у педагогічному університеті, то хочемо, щоб продовжувала здобувати вищу освіту вже в Луцьку, — каже Людмила Щибуняєва.

За її словами, у Слов’янську, незважаючи на те горе, що довелося пережити людям, лишається ще багато зазомбованих і «отруєних» брехнею.

— Наша знайома, яка пересиділа в місті всі бойові дії, розповіла, що лише деякі мешканці прийшли до тями і зрозуміли, хто насправді приніс війну на їхню землю, — каже переселенка.

Відчула на собі волинську гостинність і родина з Авдіївки. За їхніми словами, їхати на Західну Україну було трохи лячно, а на такий теплий прийом точно не сподівалися.

— Ми тут як у Бога за пазухою. В Авдіївці, як бомбили коксохімічний завод, цілими днями над головою свистіло. Страшно було неймовірно. Коли ми виїжджали, кожен десятий будинок на нашій вулиці був розбитий. А зараз, кажуть рідні, в нас у городі лежить снаряд, який не розірвався, й утворилася велетенська воронка, — розказує Наталя Грицина. — Сюди я приїхала з трьома дітками, найменшій лише три з половиною місяці, та сестрою. А вдома зосталися чоловік і мама, наглядають за нашими будинками, бо в місті грабують страшно. Банди ходять по будинках і простукують, чи є господарі. В нас навіть металеві труби для винограду хотіли украсти.

Подобається на Волині старшому сину пані Наталі. Він навчається у 6 класі. Каже, вчителі тут дуже добрі, та й із учнями товаришує всіма. Проте найбільше захоплює хлопця волинська природа й різноманіття свійських тварин у селян.

— Тут нас дивують люди своїм ставленням. Усі такі відкриті один до одного, щирі, довірливі. У нас же високі паркани, закриті ворота, а тут селяни можуть лишати двері в дім відчиненими, — ділиться сестра Наталії пані Алла.

Їхня родина мріє повернутися в Авдіївку, та от не впевнені, чи буде куди.