25-річний волинянин-учасник АТО: У бригаді всі рівні, всі на «ти»

Нещодавно із зони дії АТО у відпустку на 10 днів приїздив 25-річний волинянин Сергій. «Відомості» встигли з ним поспілкуватися, коли він ще був у своєму рідному селі. Сьогодні хлопець уже знову несе службу в складі 51-ї механізованої бригади на Сході. Свого прізвища просив не вказувати: боїться, що, можливо, те, що нам розповів, не сподобається керівництву і його відправлять у «гарячу точку» під кулі. Поки що там, де перебуває, на межі Донецької та Дніпропетровської областей, бої не ведуться.

Сергій на службі з квітня. Каже, збирався дуже швидко, сільський голова повідомив увечері, що на ранок потрібно бути у військкоматі, повістки не було, її вже пізніше вручили на місці.

— У військкоматі нам сказали, що пройдемо бойову підготовку у Володимирі-Волинському та що, можливо, нас відправлять під білоруський чи польський кордон, але вийшло інакше, — розповідає Сергій. — Завезли у Володимир, потім — у Рівне, потім — Миколаїв, а зараз уже під Донецьком. Там, де я, спокійно, але серед тих, кого призвали зі мною, декого уже в живих немає. Прикро, що ніхто до війни не був морально готовий. Казали нам по-різному: ви там побудете тиждень, тридцять днів, сорок п’ять. А все затягнулося на місяці.

— В Рівному ви проходили бойову підготовку, але ж ти служив у армії, то, напевно, не так складно було? — уточнюємо у Сергія.

— Служив, але ж самі знаєте, хіба в нашій армії було на чому вчитися? Хоча мені повезло: я вартовим був, у протиповітряній обороні служив, то хоч рік із автоматом проходив, тому мені це знайомо. А дехто з хлопців того автомата й не бачив, виходило, що дядька від плуга відірвали і зброю дали.

Але найбільше Сергія турбує той факт, що мобілізований він незаконно. Адже вдома лишився хворий батько, у якого інвалідність, а Сергій офіційно є його опікуном. Живуть вони тільки вдвох, і тепер нема кому за господаркою дивитися, ще й будинок, у якому мешкають, недобудований.

— Ми збирали документи, за якими мене мали б звільнити, цілу жменю їх надіслали у військкомат, і в прокуратуру зверталися. Сказали: чекайте, будемо розбиратися, — скаржиться військовослужбовець. — Добре, хоч відпустку дали, бо зазвичай додому нікого не пускають.

І справді незрозуміло, чому Сергія мобілізували, адже, згідно із законом про мобілізацію, «не підлягають призову на військову службу військовозобов’язані, зайняті постійним доглядом за особами, що його потребують, відповідно до законодавства України, в разі відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд». Сергій же є єдиним сином, а його батьки розлучені.

— І не один я такий, багатьох позабирали, хто був єдиним годувальником у сім’ї, — продовжує Сергій. — Тому найбільше мене хвилює запитання: чому я на Сході, адже мені треба бути тут, удома? Звісно, у відповідь можна запитати: якщо ти не підеш, то хто? Але чому не забирають дітей вищих чинів, вони не такі, як я? Це дуже образливо, бо служать там прості хлопці, з сіл переважно. Є, звичайно, добровольці, серед яких і бізнесмени, багаті люди, але таких мало.

Щодо військового побуту, то у Сергія нарікань нема. Каже, годують добре, продуктів вистачає, сплять у наметах, миються під літніми душами, одяг необхідний мають.

— Я не знаю, як на інших кухнях, а у нас так навчилися готувати, що їси, ніби домашнє, — хвалиться. — Воду привозять, але для пиття не годиться, хіба кип’ятити треба, тому купуємо.

Виявляється, місцеві підприємці, що заробляють торгівлею, привозять для військових деякі продукти, але, за словами Сергія, тут вони дуже дорогі. Скажімо, шоколадка вартує 20 грн, булочка — 8 грн, пляшка води — 5 грн. А ще купують бійці сигарети. Тому із зарплати, яку отримує, а за останній місяць було 2200 грн, мало що лишається. Плюс за власний кошт хлопець добирався додому, а тепер знову на Схід.

— А бронежилетами забезпечені? — цікавимося.

— Мені друзі скидалися і купили, — відповідає, — бо ні від кого більше було чекати. Не розумію, як у державі на це коштів не вистачає! — обурюється. — Решті товаришів по службі так само: кому купили, хто отримав як гуманітарну допомогу від благодійних організацій, кому придбали батьки, якщо змогу мали, кому скидались односельчани. Та бронежилет ще не означає, що одягнув і ти вже захищений від куль, але хоч щось, може, морально легше…

У бригаді разом із Сергієм служать військові різного віку — від дев’ятнадцяти і трохи вище сорока. Однак зверхнього ставлення у старших до молодших немає — вояк каже, що у бригаді всі рівні, всі на «ти».

— Людина до всього звикає, — резюмує хлопець, — тут от у сорочці і джинсах добре, там пару днів побуду — і вже у формі зручно.

А ще Сергій зауважує, що сьогодні багато уваги біженцям зі Сходу, а от про тих, хто там служить, забувають. І це видно в елементарних речах. До прикладу, коли їхав додому, гривні не вистачало на квиток із Луцька до села — і водій, навіть попри те, що Сергій був у формі, відмовився його везти. Благо, хтось із пасажирів віддав свої 20 гривень.

У дорогу на Схід Сергія проводжали друзі, на автовокзалі поцікавилися, чи є пільги для військовослужбовців. Так от, один із перевізників погодився зробити знижку тільки 10 гривень із 150-ти. Другий же — завіз безкоштовно.

В департаменті інфраструктури облдержадміністрації повідомили, що наразі немає нормативного документа щодо надання пільг при перевезенні осіб, які служать на Східній Україні. Дивно, адже закон, який прирівнює учасників АТО до учасників бойових дій, підписано ще у травні. А, як відомо, учасники бойових дій такі пільги мають.