Фотохудожниця досліджувала феномен схожості закоханих

Кажуть, що закохані схожі між собою. Що більше часу вони проводять разом, то більше у них з’являється подібних рис зовнішності, запозичених один в одного висловів, жартів, навіть спосіб мислення уподібнюється. Саме ця спільність, зв’язок, що виникає між людьми у парі, й дозволяє їм стати «половинками» одного цілого. Феномен «схожості» закоханих намагалася дослідити молода фотограф Ніна Ліщук. У Луцькій галереї мистецтв минулого тижня відкрилася її персональна виставка «Половинки», де можна побачити результати фотозйомки чотирьох десятків пар.

Якщо уважно придивитися, майже у кожній парі можна виявити щось невловимо спільне: однакова форма обличчя або нахил голови, особлива форма носа або вух, розріз очей…

— Що довше прожили, то більше стають схожими, — робить висновок фотохудожниця. — От подивіться на цю пару, яка разом уже 55 років (показує на світлину. — Авт.). У них, мені здається, навіть зморщечки мають той самий нахил.

Авторка наголосила, що спеціально схожих пар для проекту не відбирала, іноді вперше знайомилася з ними вже на зйомці. Хоча умовою участі у проекті було, щоб вони насправді одне одного щиро кохали. Тому перед зйомкою учасники заповнювали анкету, де розповідали трішки про себе: чи змінювали один одного, чи вважають себе схожими у психологічному плані, що для них щасливе сімейне життя. Коротко цю інформацію можна прочитати під «подвійними портретами», змонтованими шляхом суміщення облич закоханих.

— Більше року працюю над проектом, — продовжує Ніна. — Де я брала людей? Починала зі своїх батьків, родичів, знайомих. Потім у соцмережах зробила оголошення: «Шукаю закохані пари». Загалом їх у мене вісімдесят. Хоча тут на виставці представлено сорок. Насправді я не знаю відповіді на запитання, чи завжди подружжя схожі. Проте психологи мають версії цього феномена. Перша — вважають, що люди, які одне одного люблять, починають копіювати жести, міміку, якісь емоційні стани. Друга — шукають собі половинку, схожу на себе, на своїх батьків. Остання версія мені здається найбільш реальною.

Є серед фото й портрети, де, наприклад, дружина українка, а чоловік турок або хорват.

Ніна Ліщук планує на основі свого дослідження зняти короткий фільм про те, як люди, які початково різні, можуть бути настільки візуально схожими. Адже, крім фотографії, Ніна захоплюється й кінематографом. Власне, з нього й почалася її історія як митця.

— Все починалося з кіно, творчої дитячої студії «Боривітер», — розповідає фотохудожниця. — Наша студія співпрацювала з аматорською кіностудією «Волинь», і ми зі своїми невеличкими короткометражками їздили на дитячі та молодіжні фестивалі, де знайомилися, зокрема, з фотографами. Вони показували великі гарні знімки, розкладені на траві, були різні виставки, проводили майстер-класи. Й мені здалося, що кіно — це дуже добре, але ти одночасно повинен бути оператором, режисером, сценаристом або мати велику талановиту команду для того, щоб створити якісний продукт. У фотографії ти також якоюсь мірою маєш бути режисером і сценаристом, але це те, де я більше могла залежати сама від себе та розвиватися.

Наступний проект, над яким планує працювати Ніна, пов’язаний із темою тварин: чому одних любимо, а інших — їмо? Поки що вона роздумує над формою його реалізації.

— Я також знімаю архітектуру — двері, вікна різних будівель у різних містах, — розповідає про свою творчість мисткиня, — і те, як споруда може жити одночасно в різних епохах. Мене завжди більше цікавили місто, архітектура та городяни.

До речі, за професією Ніна Ліщук — землевпорядник, а зараз саме пише дисертацію в цьому напрямку. 

Довідка

Ніна Ліщук захоплюється фотографією з 10-го класу. В 2010-му закінчила «Повний курс професійної фотографії» Нью-Йоркського інституту фотографії. З 2011 року співпрацює з німецькою інформаційною агенцією N-ost. У 2012-му прийнята у Національну спілку фотохудожників України. Мала багато конкурсів і виставок в Україні, Франції, Люксембурзі, Індії, Польщі, Словаччині, Чехії тощо.